29

Недільний ранок зустрів їх тихим шерхотом сонячних променів за вікном і густим ароматом свіжозавареного чаю, що розносився кухнею. Руслана сиділа за столом у легкій літній сукні й повільно робила ковтки з кухоля, намагаючись угамувати дрібне тремтіння в пальцях.

Вдома панувала та особлива, натягнута тиша, яка буває перед великою розмовою. За столом навпроти сидів батько. Він повільно гортав новини в телефоні, час від часу попиваючи свій чай. Мама метушилася біля плити, поправляючи рушник і час від часу кидаючи на Русю попереджальні, тривожні погляди.

- Тату, - згустила тишу Руслана, збираючись із силами й намагаючись тримати голос максимально спокійним. - Я сьогодні їду. На тиждень.

Батько повільно опустив телефон і приподняв брову, важко подивившись на неї з-під лоба:

- Куди це ти зібралася на цілий тиждень? У тебе ж робота, нова посада.

- Мені підписали відпустку, - впевнено відповіла Руся, міцніше стискаючи теплий кухоль. - Ми з дівчатами з роботи вирішили поїхати відпочити на море, під Чорноморськ. Все закрили, відомості здані.

Батько невдоволено покрутив головою, важко зітхнув і вимогливо постукав пальцями по столу:

- З подругами... На цілий тиждень. Тільки-но працювати почала, а вже про гульки думаєш. Дивися мені там, щоб без дурниць. І телефон тримай увімкненим, а то знаю я вас.

- Звісно, тату, - полегшено мовила Руслана, відчуваючи, як мамин хитрий маневр спрацював і відвернув прямий спалах гніву.

У цей момент із кімнати вибігла молодша сестра Софійка. Вона сонно протерла очі, з розбігу уткнулася носом Русі в бік і міцно обійняла її за талію:

- Русь... ти що, вже їдеш? На цілий тиждень?! - Софійка насупилася, у її очах заблищали сльозинки. - Я ж буду скучати! Візьми мене з собою, будь ласка! Я теж хочу на море!

- Сонечко, я теж буду дуже за тобою сумувати, - Руслана присіла біля сестрички й ніжно поцілувала її в щоку. - Але ми їдемо робочою компанією, там дорослі справи. Я обіцяю, що привезу тобі найкращих мушель і великий подарунок, добре?

Софійка важко зітхнула, але все ж кивнула й ще міцніше стиснула її в обіймах. Коли валіза була зібрана в передпокої, Руслана швидко вихопила телефон і набрала Олега. Серце калатало як божевільне - тільки б батько не вийшов на балкон і не побачив, хто її насправді чекає.

- Олеже, ти де? - тихо, майже пошепки спитала вона у слухавку.

- Під'їжджаю до твого будинку, - відповідав радісний голос Олега.

- Ні-ні, стоп! Не під'їжджай під під'їзд! - гарячково перебила його Руся. - Припаркуйся подалі, за рогом біля арки. Я зараз вийду. Потім усе поясню.

- Зрозумів, чекаю за рогом, - здивовано, але без зайвих запитань погодився Олег.

У передпокої до неї підійшла мама. Поки батько відволікся у вітальні на телевізор, мама непомітно підсунула Русі в руку декілька складених купюр.

- На, тримай, - тихим шепотом мовила мама, затискаючи гроші в її долоні. - Щоб були на всяк випадок. Мало що в дорозі чи там знадобиться...

- Мам, та в мене є гроші, не треба! - спробувала відмовитися Руслана.

- Бері, кажу! Мені так спокійніше буде, - наполягла мама, витираючи сльозу й цілуючи її в щоку. - Щасливої дороги вам. Відпочиньте як слід!

Руслана сховала гроші в кишеню, підхопила валізу й вибігла з квартири. На душі було водночас і тривожно через цю малу брехню, і солодко від того, що вже за рогом на неї чекав Олег, а попереду чекав цілий тиждень омріяного моря.

Руслана майже бігла асфальтом, тягнучи за собою валізу, яка гучно торохтіла коліщатками. Кожен шурхіт здавався їй занадто гучним, і вона щосекунди озиралася на вікна рідного балкона, боячись побачити суворий силует батька. Але варто було їй повернути за ріг сусіднього будинку й пірнати під затінок старої арки, як серце солодко тьохнуло.

Авто Олега вже стояло у затінку дерев. Сам він спирався на капот, тримаючи в руках дві пляшки прохолодної води, і, помітивши її, одразу покрокував назустріч із широкою посмішкою.

- Ого, яке конспіративне вивантаження! - засміявся Олег, підхоплюючи з її рук важку валізу й легко закинувши її до багажника. - Я вже відчув себе героєм шпигунського детективу. Що за таємні маневри, Русь?

Руслана застрибнула на переднє сидіння, гучно зачинила дверцята й глибоко, на повні груди видихнула. Тільки зараз напруга, яка тримала її весь ранок, почала поступово випаровуватися.

- Не питай... - вона відкинула голову на підголівник і безсило посміхнулася. - Сказала батькові, що їду на тиждень із дівчатами з контори. Мама наполягла, бо інакше він би влаштував нам тут таку «прощальну симфонію», що ми б до моря взагалі не доїхали. Ще й Софійка розплакалася, а мама наостанок засунула мені в кишеню гроші «на всяк випадок»...

Олег закрив багажник, сів за кермо й співчутливо подивився на неї, обережно бережно стиснувши її пальці.

- Головне, що ти вже тут, зі мною, - м'яко мовив він і, нахилившись, ніжно поцілував її у скроню. - Все, поїхали.

Він клацнув тумблером магнітоли - салон заповнила легка, ритмічна літня мелодія, - увімкнув кондиціонер і плавно рушив з місця. Місто поступово залишалося позаду. Сірі багатоповерхівки, офісні будівлі, знайомі перехрестя й затори змінювалися широкою трасою, обабіч якої золотилися соняшникові поля та зеленими хвилями простягалися лісосмуги. Вікна були трохи прочинені, і в салон уривалося гаряче літнє повітря, яке щокілометра ставало дедалі свіжішим, із легким, ледь відчутним присмаком степу й солі.