28

Тиждень перетворився на суцільний марафон на виживання.

Обіцянка «залишати бухгалтерію за дверима кабінету» розбилася об сувору реальність авансового періоду вже в понеділок увечері. Руслана зрозуміла: якщо вона не братиме роботу додому, відомості в банк не підуть вчасно, і про омріяну відпустку можна буде забути.

Тому щодня о шостій вечора вона виходила з контори, тримаючи в руках важкі, пухкі папки з архівами Зої Іванівни. Вдома, насипавши собі чергову чашку міцного чаю, Руся обкладалася на дивані табелями, розрахунками й старими відомостями за минулі роки. Вона вчилася на ходу: вдивлялася в дрібний, розмашистий почерк Зої Іванівни, намагалася зрозуміти її логіку, шукала формули й алгоритми, за якими та роками клацала ці суми. Очі пекли від напруги, цифри розпливалися перед очима, а годинник невблаганно відраховував північ.

Олег у цей час проходив власне пекло. Світлана Василівна, відчуваючи, що син ось-ось вирветься з-під її контролю на цілий тиждень, витискала з нього всі сили. Олег з ранку до вечора виконував нескінченний список її «найтерміновіших» забаганок.

На зустрічі часу просто не залишалося. Єдиним їхнім містком залишалися пізні нічні дзвінки.

Близько першої ночі, коли Руслана вкотре звіряла суми податків у розрахунковій відомості, екран телефону нарешті засяяв іменем Олега. Вона миттєво підхопила слухавку.

- Привіт, мій глухий куток бухгалтерії, - пролунав у динаміку втомлений, але такий рідний голос.

- Привіт, - тихо посміхнулася Руся, відкладаючи ручку й утомлено заплющуючи очі. - Ти як? Живий?

- Ледь-ледь, - важко видихнув Олег, і за звуком було чути, як він опустився на диван. - А ти як? Все ще над папками?

- Еге ж... Розбираю її тайнописи, - зітхнула Руслана, притуляючись потилицею до спинки дивана. - Мені здається, вона спеціально шифрувала деякі записи, щоб після неї ніхто не розібрався. Але я вже закрила більшу частину. Ще трохи - і аванс буде готовий.

- Ти в мене найкраща, - м'яко мовив Олег, і в його голосі прорізалася невимовна ніжність. - Тримайся, бджілко. Залишилося всього кілька днів. Пройдемо цей тиждень - і море наше.

- Згодна... Заради моря я готова розібрати навіть найскладніші задачі, - усміхнулася Руся, відчуваючи, як від його слів додаються сили.

У четвер увечері Руслана, як зазвичай, готувалася згортати стіл і пакувати чергову стопку папок у сумку, щоб тягти їх додому. Вона відчувала себе абсолютно виснаженою, а перед очима все ще миготіли нескінченні строчки табелів.

Але о п’ятій годині телефон коротко вібрував від SMS: «Виходь. Я під конторою».

Руслана аж завмерла. Вона швидко підхопилася, навіть не торкнувшись папок Зої Іванівни, залишила все на столі й вибігла на вулицю.

 Біля підніжжя сходів стояв Олег. Спершись на дверцята авто, він дивився на неї з такою гарячою, невитраченою ніжністю, що в Русі перехопило подих. Зрозумівши, що більше не може терпіти цього нескінченного тижня, Олег просто кинув усе, сів у машину й примчав до неї.

- Ти... ти як тут? - вихопилося в Руслани, коли вона збігла зі сходів.

- Не витримав, - коротко мовив Олег, усміхаючись кутиками губ.

Він ступив назустріч, обхопив її талію й міцно, майже жадібно пригорнув до себе, уткнувшись носом у її волосся. Руслана обвила його шию руками й заплющила очі, вдихаючи такий рідний запах і відчуваючи, як увесь біль.

- А як же папери? А як же папки? - з посмішкою прошепотіла вона йому в губи.

- Сьогодні - ніяких папок, - категорично відрізав Олег, відчиняючи перед нею двері машини. - Сьогодні тільки ти й я. Поїхали подалі від усіх.

Вони вирвалися з шумного міста, залишивши позаду затори, робочі дзвінки й усе хаотичне буденне життя. Олег нічого не казав про маршрут, просто впевнено крутив кермо, поки за вікном міські будинки не змінилися безкрайніми зеленими полями.

Вони зупинилися на високому крутосхилі, звідки відкривався неймовірний краєвид. Навколо не було жодної душі - тільки шелест трави, теплий літній вітер і вони удвох. Олег вимкнув двигун, розвернувся до неї й м'яко притягнув до себе. У цю хвилину їм не потрібні були довгі розмови - вони просто жадібно надолужували кожну хвилину того тижня, який намагався їх розлучити...

П'ятниця пролетіла на одному диханні. З самого ранку в кабінеті бухгалтерії вирувала робота. Руслана, зберігши в душі той спокій і тепло, які їй подарував учорашній вечір з Олегом, працювала з дивовижною чіткістю. Цифри, які ще в понеділок здавалися суцільним хаосом, сьогодні шикувалися в рівні, бездоганні ряди. Вона звірила кожну копійку, сформувала реєстри й закрила авансову відомість.

Об одинадцятій ранку Руслана з трепетом у грудях зайшла до кабінету головного бухгалтера й поклала на її стіл підготовлену папку. Головбух довго й мовчки гортала аркуші, звіряла підсумкові суми та вчитувалася в розрахунки. Руся затамувала подих.

- Ну що ж... - нарешті мовила головбух, підводячи очі й ставлячи свій розмашистий підпис на першому аркуші. - Для першого разу - просто відмінно. Відомості в банк відправлено, аванс люди отримають вчасно.

Вона дістала із шухляди столу заяву Руслани на відпустку, дістала ручку й прямо на очах дівчини розмашисто вивела: «Погоджено».