27

У квартирі Діми панувала напівтемрява й тиша. Повітря було трохи застояним, із легким запахом чоловічого парфуму й кави. Руслана першою переступила поріг, зняла взуття й зупинилася в передпокої, не наважуючись пройти далі. Олег мовчки закрив двері на замок, поклав ключі на тумбочку й увімкнув м'яке світло в коридорі.

Він не поспішав роздягатися. Просто стояв, прихилившись спиною до одвірка, і дивився на неї - вже без того холодного відстороненого виразу, але все ще з важким смутком в очах.

- Проходь, чого ти застигла? - тихо мовив він.

Руслана зробила декілька кроків у вітальню, кинула свою сумку на диван і розвернулася до нього. Сльози, які вона так довго стримувала в таксі, знову підступили до очей.

- Олеже... - її голос затремтів. - Пробач мені. Я тільки зараз, у барі, зрозуміла, якою сліпою була. Я так загорілася цим підвищенням, так боялася підвести головбуха й оганьбитися, що взагалі перестала бачити щось довкола... Перестала бачити тебе.

Олег мовчки пройшов до дивана, важко опустився на край і провів долонею по обличчю, ніби змиваючи втому.

- Справа ж не в тому, що ти говорила про роботу, Русь, - м'яко, але серйозно почав він, підвівши на неї очі. - Я радий за твої успіхи. Правда. Але ти просто зникла. Ти поруч, а думками - де завгодно, тільки не зі мною. Я відчував, що стаю для тебе просто звичкою або кимось, кому можна швидко виговоритися між табелями й заснути. Мені потрібна ти.

Руслана підійшла ближче, опустилася перед ним на коліна й поклала свої тремтячі долоні на його джинси, дивлячись прямо в очі:

- Ти не звичка. Ти - найдорожче, що в мене є. Я просто... я не навчилася балансувати. Мені здавалося, якщо я зараз занурюся в це з головою, то швидко розберуся й усе повернеться на свої місця. Але я помилилася. Я більше ніколи не поставлю папери вище за нас.

Олег довго дивився на її перелякане, щире обличчя, а потім важко зітхнув, простягнув руку й обережно торкнувся її щоки, знімаючи пальцем гарячу сльозу.

- Дурненька... - тихо усміхнувся він кутиками губ. - Я ж не прошу тебе кидати роботу. Я просто хочу знати, що в твоєму житті є чітке місце для мене. Що коли ти зачиняєш той свій новий сейф, ти залишаєш усю бухгалтерію за дверима.

- Обіцяю, - випередила його Руся, притуляючись щокою до його долоні. - Зачиняю сейф - і я тільки твоя.

Олег потягнув її за руки вгору, піднімаючи з підлоги й саджаючи поруч із собою на диван. Вона міцно обійняла його за шию, уткнувшись носом у згин плеча, і за весь цей божевільний місяць нарешті повністю розслабилася. Напруга, яка днями стискала плечі й голову, просто розчинилася.

- Олеже, слухай... - Руслана трохи відсторонилася, підвівши голову й подивившись йому в очі з раптовою, палаючою ідеєю. - А давай... давай я візьму відпустку? Хоча б на тиждень! Поїдемо удвох на море. Все ж таки літо на вулиці! Тільки ти й я.

Олег здивовано звів брови, а потім його обличчя осяяла щира, тепла посмішка. Уперше за довгий час у його очах спалахнули ті самі знайомі бісики.

- На море? - перепитав він, ніби перевіряючи, чи вона не жартує. - Серйозно? Руслана, яка боїться залишити свій новий стіл навіть на день, пропонує втекти на море?

- Серйозніше не буває, - рішуче кивнула вона й притулилася губами до його шиї. - Я хочу цього. З тобою.

- Тоді я просто не маю права відмовлятися, - тихо прошепотів Олег.

Він обхопив її обличчя долонями й накрив її губи довгим, пристрасним поцілунком. Уся накопичена тривога вивітрилася з голови Руслани, поступившись місцем чистій ніжності.

Олег дбайливо підхопив її на руки й переніс на ліжко. Ця ніч належить тільки їм - без поспіху, у тиші порожньої квартири, де кожна секунда була наповнена коханням і поверненням одне до одного. Світ довкола просто перестав існувати...

...Поки в передпокої раптово й гучно не задерчав телефон Руслани, розриваючи тишу вітальні. Вони обидва здригнулися. Олег із тихим сміхом уткнувся обличчям у подушку, а Руслана, важко дихаючи й відкидаючи з обличчя розпатлане волосся, почала гарячково шукати на підлозі свою сумку.

- Алло? - вихопилося в неї, коли вона нарешті знайшла телефон і натиснула на виклик.

- Русь, ну ви там як, живі? Поговорили? - пролунав у слухавці бадьорий і трохи лукавий голос Діми. На задньому плані чулися сміх Каріни та гучна музика з машини Дані. - Коротше, ми тут від Дані вже виїжджаємо. Буду вдома хвилин через двадцять. Ви там збирайтеся або приводьте себе в порядок!

- Ой... Дякую, Дімо! Ми вже... ми вже збираємося! - випалила Руслана, відчуваючи, як щоки спалахнули гарячим рум'янцем.

Вона скинула виклик і подивилася на Олега. Той вже сидів на краю ліжка, застібаючи сорочку й щиро сміючись із її розгубленого вигляду:

- Ну що, «бухгалтер із заробітної плати», збираємося, поки господар хати нас не застав?

- Тобі відпустку? На наступний тиждень?! - головний бухгалтер підвела очі від монітора й подивилася на Руслану так, ніби та запропонувала зачинити компанію на ключ і розійтися по домах. - Руслано, ти взагалі в календар дивилася? У нас на цьому тижні аванс! Хто його розраховувати буде? Пушкін?

- Але ж Зоя Іванівна якось... - зауважила Руся, міцніше стискаючи в руках так і не підписану заяву.