25

Наступного дня Руслана прокинулася з легким серцем і м'якою посмішкою від спогаду про нічне повідомлення Олега. Затишно вмостившись на кухні з чашкою гарячого чаю, вона розповіла мамі все про минулий вечір. Згадала й тонкі, отруйні уколи Світлани Василівни про «роботу на заводі» та відсутність манікюру, і те, як впевнено, доросло й захисно повівся Олег, миттєво перервавши цей допит на кухні. Мама лише похитала головою, обіймаючи доньку, й зауважила, що справжній чоловік пізнається саме у здатності захистити свою дівчину від власних батьків.

У понеділок Руслана з головою поринула в робочу рутину. Проте шпилька прокурорші все ж засіла десь глибоко в думках. Під час обідньої перерви Руслана між іншим розпитала дівчат на роботі, хто де робить манікюр, активно збираючи контакти та відгуки про найкращих майстрів.

Тож коли Олег увечері зателефонував і покликав її на чергове побачення, Руслана з посмішкою відповіла, що сьогодні в неї інші плани - вона записалася на нарощування нігтів. Олег лише щиро засміявся в слухавку, згадавши кухонний інцидент матері, і пообіцяв забрати її одразу після процедури.

Салон виявився затишним, а майстер - справжнім профі. Дві години промайнули за розмовами й спогляданням того, як її руки змінюються. Коли Руслана вийшла на вулицю, розглядаючи свій новий, бездоганний манікюр, біля тротуару на неї вже чекав Олег.

Побачивши дівчину, Олег вийшов із машини, обійняв її за талію й легенько поцілував у щоку.

- Ну що, показуй свої «нові зброї», - посміхнувся він.

Руслана з вдаваною байдужістю випростала долоню, демонструючи акуратну, елегантну форму й бездоганне покриття. Олег щиро зацікавлено розглянув її руки, ляснув себе по лобі й жартівливо вигукнув:

- Оце так! Тепер моя мати взагалі позбудеться останніх аргументів. Виглядає реально круто, Русь.

Вони сіли в авто, і Олег вже розвертався до керма, щоб спитати, куди поїдуть вечеряти, але всередині Руслани розгорялося одне дуже конкретне, майже дитяче бажання. Їй до бісиків хотілося поїхати саме до Олега додому. Не заради сварки чи демонстраційного демаршу, а щоб просто так, ніби між іншим, пройтися повз Світлану Василівну, подати їй якийсь соусник чи чашку й «випадково» мигнути цими ідеальними нігтями.

- Олеже... - Руслана хитро примружила очі й виразно подивилася на нього. - А ми не можемо заїхати до тебе? Я, здається, минулого разу випадково забула у вас свій шарф... ну, або просто хотіла б заскочити на п'ять хвилин.

Олег на секунду здивовано кліпнув очима, а потім, зчитавши цей бісик у її погляді, вибухнув щирим, гучним сміхом:

- Чекай, ти реально хочеш піти й показати це моїй мамі?

- Ну а що? - з безневинною посмішкою знизала плечима Руслана. - Вона ж так хвилювалася за «обличчя жінки» та мої руки. Треба ж заспокоїти людину, що зі мною все гаразд!

Олег хитав головою, але в його очах палати захоплення. Він завів двигун і з азартом мовив:

- Ну все, Руслано, ти граєш із вогнем... І мені це бісівісько подобається. Їдемо!

Дорога до будинку Олега минула в легкому, азартному передчутті. Олег періодично кидав на Руслану смішливі погляди, хитаючи головою, але в його очах читалася виразна підтримка: він і сам був не проти побачити, як мати зреагує на цей дрібний, але витончений реванш. Коли вони піднялися на поверх і Олег повернув ключ у замку, у передпокої панувала тиша. З вітальні долинав стишений звук телевізора - Світлана Василівна була вдома. Олег переступив поріг першим і голосно мовив, знімаючи куртку:

- Мам, ми заскочили на хвилинку! Руслана свій шарф шукає.

З вітальні повільною, величною ходою вийшла Світлана Василівна. Вона була в домашньому, але бездоганному шовковому халаті, з ідеальною зачіскою й горнятком трав'яного чаю в руках. Побачивши Руслану, вона на мить завмерла, але миттєво повернула на обличчя свій фірмовий, трохи поблажливий вираз.

- Доброго вечора, Русланочка, - м'яко мовила вона, роблячи маленький ковток чаю. - Шарф? Звісно, люба, подивися на вішалці або у вітальні на кріслі...

Руслана з бездоганною, доброзичливою посмішкою зробила крок уперед.

- Дякую, Світлано Василівно, зараз гляну, - відповіла дівчина й невимушено, ніби абсолютно випадково, піднесла руку до обличчя, поправляючи пасмо волосся прямо перед очима господині дому.

Світлі, витончені, ідеально нарощені нігті мигнули у світлі передпокою. Погляд Світлани Василівни миттєво зачепився за руки Руслани. На секунду її поважне обличчя застигло. Вона ледь помітно примружилася, оцінюючи якість роботи, форму та акуратність, і в її очах промайнула суміш здивування та легкого роздратування від того, що її головний закид з минулого вечора знешкоджено. Руслана ж, удаючи, що нічого не помічає, спокійно підійшла до вішалки, роблячи вигляд що шукає шарф,  повернулася до господині з найщирішою посмішкою:

- Ой, нема! Мабуть в барі залишила. Дякую вам велике. Ви були абсолютно праві, Світлано Василівно! Руки дівчини - це дійсно її обличчя. Вирішила не відкладати й одразу завітати до салону.

 Олег за спиною матері ледь утримався, щоб не фиркати від сміху, й швидко відвернувся, вдаючи, що дуже зайнятий пошуком ключів у кишені. Світлана Василівна швидко повернула собі самовладання. Вона опустила погляд на свій чай, знову звела його на Руслану й витончено посміхнулася - так, як уміють посміхатися лише люди з багаторічним досвідом підкулісних ігор: