1

Сама вечірка розпочалась задовго до першого гостя. Діма витяг її з дому за дві години до умовної «восьмої», коли ще навіть сонце не встигло сісти, з криком у слухавку: «Рятуй, матір чесної компанії, я сам наріжу тільки пальці!» Вона тільки зітхнула, натягнула стару футболку, яку не шкода було б заляпати майонезом, і пішла рятувати день народження друга і колишнього однокласника.

На кухні у Діминій «хрущівці» стояла звична передвечірня метушня: закатані рукави, ніж, який весь час норовив зісковзнути з мокрого огірка, і Дімине бурчання про майбутню сесію, яке лилося фоном, поки вона нарізала олів'є. Пахло цибулею, майонезом і чимось смаженим із сусідньої кімнати, де господар безуспішно намагався встановити колонку так, щоб вона не падала з полиці.

Коли прийшли перші гості, кухня за лічені хвилини перетворилась на щось середнє між штабом і полем бою. Хтось притягнув ще два пакети чипсів, хтось одразу зайняв підвіконня - там уже вишикувались рядком пластикові стаканчики і пляшка дешевого виноградного сидру, від якого наступного ранку голова гарантовано розколюється навпіл.

Музика з колонки за годину набрала такої гучності, що розмовляти доводилось або криком, або нахилившись прямо до вуха співрозмовника. Баси вібрацією віддавались у підлозі, у склянках на столі, здавалось, навіть у грудній клітці. У кімнаті швидко стало душно й димно - хтось курив просто біля відчиненої кватирки, сподіваючись, що так запах не осяде на шторах.

Вона трималася в цьому хаосі впевнено, як людина, яка тут давно своя - вітала знайомих кивком, встигала жартувати, пересуваючись між кухнею і кімнатою. Біля телевізора вже точилась запекла суперечка про те, яку музику ставити далі; на кухні хтось хихотів над черговим смішним відео в телефоні; а в кутку вітальні хтось із дівчат надто голосно розповідав про свій нещасний роман, не помічаючи, що її ніхто особливо не слухає.

Саме в розпал усього цього вона й пробиралась із кухні до кімнати, тримаючи в руках дві повні тарілки бутербродів. У тісному коридорі, де й без того ніде було розминутися, якраз відчинилися вхідні двері. Зайшов Даня - вона впізнала його одразу, хлопець із сусіднього двору, - а з ним ще хтось.

- Обережно, гаряче, - кинула вона на ходу, протискаючись повз них із тарілками, навіть не глянувши, хто саме прийшов разом із Данею.

Розподіливши бутерброди по столу, вона про цей момент забула вже за хвилину - вечірка котилась своїм курсом, і думати про те, кого там ще привів Даня, було геть не на часі.

Додому вона повернулась уже далеко за північ - сама, пішки коротким шляхом через двір, із легким дзвоном у вухах від музики і тим приємним виснаженням, яке буває тільки в дев'ятнадцять, коли ніч ще попереду навіть тоді, коли вона вже закінчилась.

А наступного дня звична реальність ЖЕКу зустріла її запахом хлорки, гудінням старих комп'ютерів та нескінченними стовпчиками цифр у таблицях. У шлунку ще неприємно поверталось учорашнє, у скронях стугоніло, і кожен стук клавіш здавався гучнішим, ніж мав би бути. Працювати помічником економіста в такій установі - це, мабуть, найкращий засіб від будь-якого похмілля: тут ніхто не питає, як ти почуваєшся, тут просто кладуть тобі на стіл ще одну папку.

Вона якраз сиділа над черговим кошторисом, примружившись від світла монітора, коли у вікно постукали, це з'явився Діма - свіжий, поголений, з ясними очима, ніби й не було вчорашніх танців до самого ранку. Як йому це вдавалося, вона щоразу не могла зрозуміти. Він приніс із собою контейнер із домашніми пиріжками, від яких одразу запахло смаженою цибулею.

- Будеш? - він відкрив кришку контейнера, наче це само собою мало вирішити всі її проблеми.

- Забери це від мене, мене й так нудить, - вона відсунулась, хоча за хвилину все одно скоса зиркнула на пиріжки.

- Слухай, - Діма стишив голос,- Вчора на вечірці був Даня, пам'ятаєш? Ну, він приходив із хлопцем... Олег, його знайомий. Так от, він про тебе питає. Хоче познайомитись. Я без твого дозволу нічого не обіцяв, але...

Вона на хвилину зависла, намагаючись прорватися крізь важкий похмільний туман у пам'яті - учорашній вечір там лежав суцільною плямою з музики, чужих облич і смаку дешевого сидру.

- Не пам'ятаю. Даню пам'ятаю, і все.

- Та ти не могла його не запам'ятати, - усміхнувся Діма, відкушуючи від власного пиріжка так, наче й не пропонував їй щойно. - Вечірка, напівмрак, а він сидів у сонцезахисних окулярах. У квартирі. Ввечері. Як зірка якась, їй-богу.

Вона на хвилину замислилась, потерши скроню, а потім у пам'яті нарешті сплив дивний силует у темряві квартири - хтось у дверях, темні скельця, що ловили відблиск лампи в коридорі.

- А-а-а, щось таке бачила... Чудак, - вона хмикнула, і в цьому короткому смішку було стільки ж утоми, скільки й щирого здивування. - І чого йому від мене треба, серйозно?

- Каже, запам'ятав тебе. Хоче нормально познайомитись, - Діма знизав плечима, ніби сам не до кінця розумів логіку цього прохання. - Спитав, чи є в тебе хтось.

- Дімо, я вчора двадцять хвилин намагалась пригадати, як мене звати, а тепер маю ще й думати, чи хочу знайомитись із хлопцем, якого бачила три секунди в коридорі?

- Ну а раптом він принц на білому коні, - Діма зробив театрально серйозне обличчя.

Вона закотила очі, хоча куточки губ таки сіпнулись угору.