Епілог

Від Анни. 

Зима.

Зима прийшла непомітно — так, як приходять хороші речі: без шуму, але надовго.

Сніг лежав на даху рівним шаром, сад перетворився на казкову декорацію, а дим із комина малював на небі ледачі спіралі.

У вітальні потріскував камін. Артур сидів у кріслі з ноутбуком, хмурив чоло й щось писав — мабуть, знову листа партнерам. Сашко лежав біля каміну на килимі, з конструктором і котом (якого вони назвали Джуньою — на честь Дениса, бо «той теж муркоче, коли його хвалять»).

— Ти не замерзла? — спитав Артур, не відриваючись від екрана.

— Ні, — усміхнулась я, поправляючи ковдру. — У нас тут жарко. Ти знову виставив температуру, як у спортзалі?

— Комфортна, — буркнув він, але кутик його губ уже сміявся.

На кухні пахло яблучним штруделем — Мар’яна заходила зранку, принесла свіже тісто й наказала: «Анно, не бійся жити смачно». І я послухала.

Артур закрив ноутбук, підійшов, сів поруч.

— Уявляєш, сьогодні Макс знову згадував, як ми в тому підвалі сперечалися, хто перший піде на розвідку. Каже, я знову виглядав так, ніби хочу світ рятувати.

— І врятував, — відповіла я. — Свій.

Він подивився на мене тим своїм сірим поглядом — уже без напруги, без того холоду, що був раніше. Тепер у ньому було щось домашнє, мов у вогні, що знає свої межі, але гріє все навколо.

— Я думав, що втомився від боротьби, — сказав він тихо. — А виявилось, просто не за ту боровся.

Я засміялась, поклала голову йому на плече.

— Ти тепер офіційно герой у власному будинку.

— Без ордена, але з пирогом, — підтвердив він.

Сашко зиркнув на нас із підлоги:

— А можна мені ще один кусок пирога героя?

— Якщо герой винесе сміття, — відказав Артур.

— Угода! — вигукнув Сашко й побіг у коридор, лишивши за собою хвіст кришок конструктора й сміх.

Ми з Артуром залишились удвох, у тихому сяйві каміну.

— І все ж, — прошепотіла я, — як добре, що тоді я відкрила хвіртку.

— Якби ні, я б досі стояв за нею, — усміхнувся він. — І, певно, не знав би, що так пахне щастя — яблуками і кавою.

Я торкнулась його руки.

І світ, такий неспокійний, такий невгамовний, на мить став зовсім тихим.

А сніг за вікном падав — повільно, ніби теж не хотів псувати цю історію, у якій, здається, нарешті все стало на свої місця.