Розділ 58. Анна.

Два тижні минули, як один день.

Шум, тривога й постійне очікування біди наче випарувалися з нашого життя. Сашко радісно відраховував дні до канікул, а я намагалася надолужити з роботою й упіймати себе на новому відчутті: я більше не озираюся через плече.

Того ранку Артур приїхав ще до сніданку. Я тільки встигла заплести косу, коли він з’явився на порозі з загадковою усмішкою.

— Збирайтесь, — сказав, навіть не привітавшись.

— Куди? — здивувалася я.

— Сюрприз. Канікули ж почались. Час показати вам дещо.

Сашко підстрибнув, уже встигнувши влізти в кросівки, хоча був у піжамі.

— Поїхали!

Я скоса глянула на Артура:

— Ти щось замишляєш.

— І то серйозне. — Його очі сміялися, але я бачила — він хвилюється.

Ми їхали недалеко — лише десять хвилин. Але я вперше звернула на ту вулицю. Простора, тиха, уздовж дороги — охайні паркани, вишні й молоді дуби.

Артур зупинив авто біля двоповерхового будинку з великими вікнами й новим газоном.

— Ну? — він вийшов із машини й відкрив мені дверцята. — Заходьте.

Сашко вже біг до хвіртки. Я ступила за ним і тільки тоді помітила, що будинок виглядає… як з картинки. Світлий фасад, тераса з плетеним столиком, дитячі гойдалки у дворі.

— Це… чий? — спитала, намагаючись не робити поспішних висновків.

— Наш, — просто сказав Артур.

У мене всередині все зупинилося.

— Ти купив… будинок?

— Так. Тут неподалік живе моя сестра, ти її вже бачила на фото. Вона рада, що ми будемо поруч. — Він зробив паузу, ніби чекаючи моєї реакції. — Я хочу, щоб це був наш дім. Щоб ви з Сашком більше ніколи не відчували себе в небезпеці.

Я озирнулася. Сашко вже бігав по подвір’ю, заглядаючи у всі вікна й вигукуючи:

— Мам! Тут є сходи! І дві ванні! І місце для собаки!

Я засміялася крізь сльози.

— Ти серйозно? — прошепотіла.

— Абсолютно. — Артур підійшов ближче й узяв мене за руки. — Я хочу, щоб ми були сім’єю. Щоб ти прокидалася поруч зі мною, а Сашко знав, що він удома.

Я відчула, як у горлі стає тісно. Усе, що ми пережили, — тривога, страх, ті ночі, коли я засинала з телефоном у руці, — тепер було десь позаду.

— Тоді… — я глибоко вдихнула. — Так?!)

Сашко підбіг до нас і врізався мені в ноги:

— Мамо, ти бачила, тут є місце для великої собаки!

— Бачила, — засміялася я, а Артур підняв сина на руки.

— То домовились, — сказав він і поцілував мене.

А я знала — цього разу все буде інакше.

Це було наше «колись там буде». І воно нарешті настало.