Розділ 56. Анна

Сашко спав у мене на руках, наче й не було цієї жахливої доби. Я сиділа на дивані в темряві, в кімнаті малого і навіть не вмикала світло — просто гладила його волосся і прислухалася, як він дихає.

Двері тихо скрипнули. Я підскочила, серце калатало в горлі.

— Це я, — пролунав його голос.

Я ледве не заплакала від полегшення. Він стояв у коридорі, чорна футболка з-під якої виднілась рука трохи закривавлена — мабуть, подряпався. Утомлений і водночас такий рішучий, що в мене стиснуло груди.

— Все закінчилося? — прошепотіла я.

Він кивнув, повільно.

— Так. Він більше не зможе наблизитися.

Я поклала Сашка на подушку, накрила ковдрою і вийшла до нього.

— Ти живий, — тільки це змогла сказати, притискаючись до нього.

Він обійняв так міцно, що я відчула, як напруга тане, як повертається тепло. І тут сльози прорвалися — гіркі, гарячі, як гроза, що нарешті спала після задушливого дня.

— Я більше так не витримаю, — прошепотіла в його груди. — Я думала… я думала, що його вже не повернуть…

Артур нахилився до мого вуха.

— Я пообіцяв, що ти більше ніколи не залишишся сама з цим. І я триматиму цю обіцянку.

Ми стояли так хвилину, дві, доки він не відступив трохи й не подивився на мене так, ніби шукав відповідь на питання, яке давно носив у собі.

— Анно, — його голос був тихий, але серйозний. — Ти думала над тим, що я казав?

Я знала, що він має на увазі. Про спільне життя. Про нас.

Мовчала, поки не відчула, як його руки обережно ковзають по моїй спині, немов він боявся злякати моє «так».

— Так, — сказала я, не відводячи погляду. — Я готова.

Його видих був таким, ніби він тримав це повітря всі ці дні.

— Тоді все. — Він провів пальцями по моїй щоці, і я відчула, що нарешті можу дихати вільно. — Більше ніяких «можливо».

Я посміхнулася крізь сльози.

— Тільки якщо ти обіцяєш не лякати мене такими екшенами.

— Не обіцяю, — знизав плечима він. — Але тепер я принаймні буду приходити додому після них.

І ми обоє розсміялися — нервово, майже шалено. Це був сміх людей, які нарешті вирвалися з пастки.