Розділ 55. Артур

Коли пролунав дзвінок, я саме намагався зробити ковток кави.

— Артуре, — голос Назара був надто спокійним, щоб бути добрим. — Він узяв Сашка.

Мені здалося, що підлога пішла з-під ніг.

— Де?

— Білий бус, камери зафіксували виїзд на промзону. Макс і Джуня вже там, чекають на тебе.

Я кинув телефон у кишеню і набрав Анну. Вона взяла зі другого гудка.

— Артуре?

— Анно, слухай мене. Сашко зі мною, все буде добре. — Я говорив швидко, не даючи їй поставити жодного запитання. — Залишайся вдома. Я подзвоню, як тільки все закінчиться.

— Що сталося?.. — її голос зірвався.

— Просто довірся мені. — І я роз’єднав дзвінок, бо інакше не витримав би її паніки.

Склад виглядав, як з фільму: темний, із заколоченими вікнами, навколо — іржаві контейнери.

— Тепловізор показує чотирьох дорослих усередині, один із них — дитина, — коротко доповів Макс. — Вхід із цього боку, задній ми перекрили.

— Наша поліція вже в дорозі, але вони будуть хвилин за десять, — додав Назар у рацію.

— Чекати не можемо, — я перевірив пістолет. — Працюємо швидко й тихо.

— Я зліва, Макс справа, ти йдеш перший, — Денис знизав плечима. — Ех, в житті бойовиків не вистачало, то тепер з головою..

Я кинув на нього косий погляд, але кутки губ сіпнулися.

— Лише без імпровізації, Джуня.

Склад зустрів нас гулкою тишею і запахом металу.

— Дмитре! — мій голос розлетівся луною. — Виходь.

Він з’явився з тіні, усміхаючись.

— О, герой прийшов. Давай домовимося: ти зникаєш з їхнього життя, і хлопець повертається.

— Це не торг, — я зробив крок уперед, не опускаючи зброю. — Це твій останній шанс.

Він тільки пирхнув і кинув комусь знак. Усе сталося одночасно: глухий постріл, тріск скла, світлошумова граната, яку кинув Джуня, спалах світла. Макс навалився на мене, виводячи з-під лінії вогню.

— Чисто справа! — крикнув він.

Я рвонув у бік північного крила. Двері зачинили на ланцюг, але я вибив їх плечем. Сашко сидів, обхопивши коліна.

— Дядьку Артуре..!

— Тут, малий. — Я схопив його на руки й притулив до себе. — Все добре.

Позаду лунали крики і ще два постріли. За хвилину все стихло. Коли ми виходили, Макс і поліціянти вже скручували Дмитра.

— Не думай, що ти переміг! — кричав він.

— Я не переміг, — сказав я тихо. — Я просто навчився захищати тих, кого люблю.

Анна чекала нас на подвір’ї. Як тільки я поставив Сашка на землю, вона впала перед ним на коліна, обіймаючи й цілувала його в голову, ніби боялася відпустити.

Вона підняла на мене погляд — вологий, але рішучий.

— Я більше не хочу тягнути час. Якщо ти ще хочеш бути з нами — залишайся.

Я вдихнув на повні груди.

— Не просто залишаюсь. Я тут назавжди.