Розділ 54. Артур

Я ще їхав у ліфті й думав про те, як Анна дивилася на мене сьогодні вранці. Її «можемо спробувати» крутилося в голові, мов мантра. Хотілося посміхатися, але, щойно двері відчинилися й я увійшов у свій кабінет, Назар одразу встав із крісла й почав говорити швидше, ніж я встиг зняти куртку.

— У нас проблеми, Артуре. — він кинув на стіл планшет, і я побачив фото Дмитра. — Цей гад почав діяти.

На екрані — скрін із камери відеоспостереження біля одного з наших клубів. Дмитро стоїть із двома підозрілими типами й комусь дзвонить.

— Це з учора. А ще, — Назар кивнув на іншу теку, — хтось зливає інфу нашим конкурентам. Контракти горять один за одним.

Я відкинувся на спинку крісла й відчув, як усередині наростає холодна лють.

— Час грати в його ігри закінчився.

— Я так і подумав, — Назар всміхнувся напівпрофесійно, напівхижо. — Дзвонити Максу і Денису?

Я кивнув.

— Так. І я сам з ними поговорю.

Макс «Макфлай» взяв слухавку на другому гудку.

— Ти довго тягнув, Артуре.

— Не хотів втягувати вас у це, — відповів я. — Але схоже, настав час.

— Чув про Дмитра. — у голосі Макса було більше сталі, ніж жарту. — Скидай дані, підключимо людей.

Денис «Джуні» приєднався на конференцію пізніше.

— Ти ж розумієш, що це не просто бізнес-війна? Він зачепить те, що для тебе важливе.

— Тому я й дзвоню, — сказав я. — Мені треба знати, що ви поруч.

— Поруч, — відповіли вони майже одночасно.

День починався звичайно. Анна відвела Сашка до школи, я був на зустрічі з інвесторами, коли пролунав дзвінок. Голос Анни був ламкий, як тонке скло:

— Артур… Сашка нема.

Мені знадобилася рівно секунда, щоб збагнути, що вона каже.

— Як це нема?

— Його не забрали зі школи. Вчителька каже, що за ним прийшов «тато»…

У вухах загуло, кров вдарила в скроні.

— Я вже їду, — сказав я і вибіг із кабінету.

Назар уже щось кричав у телефон, даючи команди, коли я влітав у машину. Макс і Денис були на зв’язку за хвилину:

— Ми знайшли камери біля школи. Є синій бус, — сказав Макс. — Вже відстежуємо.

Анна стояла на подвір’ї школи, біла як стіна. Я обійняв її так, ніби тримав світ, що розсипається.

— Я поверну його, чуєш? — тихо сказав я. — Будь-що.