Розділ 53. Артур

Коли я під’їхав до будинку, було ще досить рано — навіть для мене. Двері були відчинені, і крізь них линуло жовте світло. Сашко вискочив у коридор у піжамі, ледве не підслизнувся на килимку й з розгону врізався мені в коліна.

— Артур! — радісний, розпатланий, босий.

Я підхопив малого на руки, відчув, як він ще теплий від сну, і чомусь це пробрало до кісток.

— Привіт, чемпіоне.

Анна визирнула з кухні, витираючи руки рушником. Волосся розсипалось по плечах, на обличчі — легка здивована усмішка.

— Приїхав.. – видихнула  вона

— Страшенно скучив, — чесно відповів я. — І хотів бачити, як ви обоє прокидаєтесь.

Вона похитала головою, але я бачив, як кутики її губ піднялися. Вона завжди намагається виглядати серйозною, але я вже навчився бачити її справжню — таку, яка зараз, домашню.

Сашко, почувши, що я тут, чкурнув у свою кімнату — мабуть, шукати свої машинки, аби показати мені. І ми лишилися вдвох.

Анна стояла біля столу, перекладаючи тарілки. Я дивився на неї і ловив себе на думці, що хочеться залишитися тут назавжди. Цей дім, цей запах вечері, вона в светрі й із розпатланим волоссям — моя картинка ідеального життя.

— Пам’ятаєш, ти казала, що подумаєш? — тихо запитав я.

Вона зупинилася, обернулася до мене.

— Про що?

— Про нас. Про те, щоб жити разом.

Її пальці завмерли на тарілці, вона повільно поставила її на стіл.

— Я пам’ятаю.

Я підійшов ближче.

— І? — мені було важливо почути це вголос. Не просто бачити її поруч, а знати, що вона вибрала мене.

Анна трохи зітхнула, обхопила чашку, ніби шукаючи опори.

— Це не так просто, Артуре. Ти ж бачиш, що відбувається. Дмитро… він не залишить нас у спокої.

— Тим більше я хочу бути тут, — сказав я, і сам відчув, як у мені зростає рішучість. — Щоб він навіть не думав тебе лякати. Щоб Сашко знав, що я завжди поруч.

Вона підвела на мене очі — трохи втомлені, трохи насторожені.

— Ти справді готовий на все це?

— Я вже готовий, Аню, — відповів я. — Мені тільки треба, щоб ти сказала, що теж цього хочеш.

Вона усміхнулася, трохи сумно, але щиро.

— Думаю… ми можемо спробувати.

У грудях стало так легко, ніби хтось зняв вантаж. Я обійшов стіл, нахилився й поцілував її в скроню.

— Тоді завтра почнемо шукати будинок.

— Завтра? — вона здивувалася, але в її очах блиснув вогник.

— Часу мало, — усміхнувся я, хоча всередині було серйозно. — Хочу, щоб ти й Сашко були в безпеці.

У цей момент Сашко знову влетів на кухню з машинками в руках.

— А можна я теж вибиратиму? Я знаю, який двір хочу!

— Будеш нашим головним архітектором, — підкинув я його вгору, і він залився сміхом.

Я дивився на них двох і розумів, що тепер у мене є, що втрачати. І тому я зроблю все, щоб їх не торкнулося нічого поганого. Дмитро готує свій хід — я це відчуваю. Але тепер я готовий зустріти його в лоб.