Розділ 52. Артур

Я ледве заїхав на паркінг, як телефон уже розривався від дзвінків. Сьогодні в нього мало бути три онлайн-наради з керівниками клубів і зустріч із потенційним інвестором. Але думки крутилися навколо однієї людини.

У кабінеті на мене чекав Назар, як завжди із кавою й сарказмом.

— Шеф повернувся до реальності! — урочисто вигукнув він. — І навіть не заблукав по дорозі від «родинного вогнища».

— Не починай, — втомлено відповів, кидаючи папку на стіл. — Що дізнався?

— Спочатку каву, потім погані новини, — Назар підсунув і мені чашку. — Ну і щоб ти знав — твоя секретарка вчора змусила мене підписати все, що тільки можна.

— Бо я на тебе вже не сподіваюся, — пролунало з-за дверей. Аліна зайшла, заклавши руки в боки. — Назаре, якщо ти знову звалиш усю роботу на ретроградний Меркурій, який до речі вже скінчився, я кину у тебе степлером.

— Та не було ніякого ретрограду! — обурився Назар. — Це була профілактика, щоб ти мене менше смикала.

— Я тебе так «профілактично» смикну, якщо мені премію зріжуть за прострочені звіти, що мало не здасться!— кинула вона й грюкнула дверима.

Я не втримався від сміху, але веселощі швидко згасли.

— Добре, Назаре, тепер говори.

— Дмитро справді рухається швидко. Через посередників намагається зайти в одну з наших старих партнерських схем у Дніпрі. І, здається, у нього є спонсори, — Назар нахилився ближче. — Але тут фішка: його люди «паляться». Канал фінансування йому майже відрізали, тож він діє нервово.

Я відкинувся на спинку крісла, вдивляючись у стелю.

— Це означає, що він піде ва-банк.

— Саме так, — підтвердив Назар. — І я думаю, він почне з Анни та Сашка. Бо це — твоє найслабше місце.

У мене стиснулося в грудях. Достатньо було згадати слова вчительки, щоб у ньому піднялася хвиля злості.

— Все. Чекати більше не будемо. Я сам подзвоню Макфлаю і Джуні.

Назар підняв брову.

— Ти впевнений? Це вже серйозно.

— Так. Потрібно закрити питання до того, як він зробить наступний хід.

Я вийшов на балкон, дістав телефон і набрав номер.

— Маку, привіт. Пам’ятаєш, як ми в Харкові за три дні знайшли тих диверсантів? — я намагався бути спокійним, але всередині все горіло. — Мені знову потрібна така швидкість.

На тому кінці почулося коротке «Прийняв».

Далі я подзвонив Джуні — той жартома привітався, згадав, як Артур тягав його по розбитих дорогах на БТРі, і лише тоді запитав, що сталося.

— У мене тут сім’я, яку я не віддам, — коротко відповів Артур. — Мені потрібна твоя допомога офіційно, але без зайвого шуму.

— Буде, — сказав Джуня. — Дай мені годину.

Коли Артур повернувся в кабінет, Назар уже щось друкував на ноутбуці.

— Ти виглядаєш так, ніби починається війна, — кинув він.

— Назаре, вона й не закінчувалася, — відрізав я.

Швидко узяв із собою документи і попрямував на чергову зустріч, але всередині все було сконцентровано лише на одному: сьогодні ввечері він мусить поговорити з Анною і пояснити, що більше не дозволить Дмитрові навіть підходити до них.