Розділ 51. Артур.

Ми виїхали трохи раніше, ніж зазвичай — Сашко ще доїдав свій бутерброд на задньому сидінні, а Анна на передньому щось друкувала в телефоні, час від часу піднімаючи очі на дорогу.

Я ловив себе на тому, що йому подобається ця звичка — ранкова суєта, Сашків сміх, запах Анниних парфумів. Якби не купа роботи й постійне відчуття загрози, я, мабуть, хотів, щоб так було щодня.

— Ти ж казав, що мусиш ще й в офіс заїхати? — озвалася Анна.

— Так, — коротко відповів він, переводячи передачу. — Назар знайшов ще кілька ниток по Дмитру. Схоже, він не просто повернувся, а ще й привіз із собою якісь гроші. І не зовсім чисті.

Анна зітхнула й замовкла. Ми під’їхали до школи, і Артур уже хотів просто висадити Сашка, коли до них підійшла класна керівниця.

— Доброго ранку, — чемно привіталася вона. — Можна вас на хвилинку?

Я прямо відчув, як Анна напружилася.

— Учора біля школи знову бачили чоловіка, — тихо сказала вчителька, — здається, вашого… колишнього. Він намагався поговорити з Сашком після уроків, але охоронець його відігнав.

Анна миттю побіліла.

— Дякую, що сказали, — лише прошепотіла вона.

Сашко нічого не зрозумів, весело махнув їм рукою й побіг до друзів.

Коли двері машини зачинилися, я стиснув кермо так, що побіліли пальці.

— Це вже занадто, — прорізав він крізь зуби. — Я більше не збираюся чекати, поки він зробить наступний хід.

Анна сиділа мовчки, стискаючи ремінь безпеки.

— Я боюся, що він і справді забере Сашка, — нарешті видихнула вона.

Артур повернув до неї голову.

— Не забере, — його голос був тихим, але жорстким. — Не дам.

Я натиснув на газ, і машина рвучко рушила з місця.