Розділ 50. Артур

Двір зустрів мене прохолодою й запахом вологого листя. Було ще зовсім рано — вікна сусідів темніли, лише в будинку Анни теплилося жовте світло. Він відчинив хвіртку тихіше, ніж зазвичай, і майже посміхнувся, коли почув десь ізсередини дзенькіт посуду.

Двері відчинилися. На порозі стояв Сашко — кудлатий, сонний, у піжамі з динозаврами.

— Артур?.. Ти вже тут?

— Уже. — Я присів, щоб опинитися на рівні очей хлопця. — А ти ще не прокинувся?

— Я тільки кашу чекаю, — важливо повідомив той і чомусь позіхнув просто йому в обличчя.

І  тут у дверях з’явилася Анна — в легкому светрі, з трошки розкуйовдженим волоссям.

— Ти так швидко приїхав… — сказала, але посміхнулася.

— Сумував, — просто відповів він.

Ми зустрілися поглядом — і цього було достатньо.

Анна відступила, пропускаючи мене всередину.

— Заходь, герой, у нас якраз сніданок.

Кухня пахла кавою і гречаною кашею. Сашко вже всівся за стіл, і я на мить зупинився, вдихаючи це відчуття дому — простого, трохи хаотичного, але рідного.

— Ти виглядаєш так, ніби не спав усю ніч, — помітила Анна, наливаючи мені каву.

— Так і є, — знизав плечима я. — Справи, люди, дзвінки… І ще про деякі речі треба з тобою поговорити.

Анна насупилася.

— Щось сталося?

— Поки що ні. — я торкнувся її руки. — Але може статися.

Кілька секунд вони мовчали, і в цій паузі було щось важливе.

— Поговоримо ввечері, — тихо сказала вона. — Зараз нехай Сашко спокійно поснідає.

Артур кивнув. Він не міг пояснити, але відчував — цей ранок схожий на затишшя перед грозою.