Розділ 49. Артур.

Я відкинувся на спинку крісла і дозволив собі на хвилину закрити очі.

Флешбек накотився несподівано.

Запах диму й металу, нічна волога, яка пробирає до кісток. Ми сидимо у підвалі розбитої школи, свічка коптить, світла майже немає. Макфлай тоді ще з заклеєним скотчем плечем, бо відмовився йти до медпункту. Джуня — з автоматом, притиснутим до грудей, і тією своєю божевільною посмішкою:

— Ну що, командир, ще один день вижили, а?

— Вижили, — тоді я ледве посміхнувся. — Але завтра буде важче.

— Завтра буде, як завжди, — сказав Макфлай. — Ми тримаємось — значить, фронт стоїть.

Ці слова закарбувалися у пам’яті. Після того бою я навчився не сумніватися: якщо ці двоє поруч, ти не впадеш.

Я розплющив очі й повернувся до теперішнього. Стіни кабінету були ті ж, що й учора, але світ здавався іншим. Цього разу я не командир підрозділу, але війна все одно триває — просто інша.

Телефон завібрував: коротке повідомлення від Макфлая.

«На звʼязок вийшли потрібні нам люди. Потрібні маршрути Коваля. Скинь в «сигнал». Тримай тил. Прорвемось.»

Я посміхнувся. Навіть через екран відчувалося, що вони лишилися тими ж — прямими, трохи різкими, але надійними до кісток.

У двері постукав Назар і зайшов без запрошення, як завжди:

— Ну що, шеф, тепер офіційно почали полювання?

— Так, — відповів я. — І тепер назад дороги немає.

— Слухай, — Назар сів на стілець навпроти й потер підборіддя. — А знаєш, мені подобається, коли ти такий. Не просто «Артур-бізнесмен», а той, який із холодною головою і гарячими руками.

— Це той самий, який рятував тебе під Гірським, — нагадав я йому.

— Ну так, — Назар усміхнувся. — Тільки тоді ти мені життя врятував, а зараз, схоже, рятуєш ціле своє майбутнє.

Я кивнув. Так і було.

— Тому, Назаре, — я глянув йому прямо у вічі, — підготуй усі документи для юристів і передай Алі. І скажи їй, щоб не розказувала мені про ретроградний Меркурій.

— А от тут без шансів, — Назар розсміявся. — Вона сьогодні вранці гортала астропрогноз і казала, що Меркурій уже «майже розвернувся», тому нам усім пощастить.

— Ну, тоді хай щастить Ковалю, — холодно відповів я. — Бо після того, що ми сьогодні запустили, йому знадобиться удача.

Пізній вечір. Кабінет давно спорожнів, навіть Аліна пішла, буркнувши щось про те, що «планети зійшлися, можна закривати офіс». Я сидів за столом, гортав якісь папери, але не бачив жодного слова. Думки крутилися лише навколо неї.

Нарешті не витримав — набрав її номер.

— Артур? — її голос був трохи сонний, але теплий, як завжди.

— Привіт, — сказав я, притискаючи телефон до вуха. — Не розбудив?

— Ні, я ще не лягла, Сашко вже спить. Що сталося?

Я вдихнув глибше. Хотів говорити спокійно, але голос зрадницьки знизився:

— Слухай, я сьогодні запустив деякі процеси… Щодо Коваля. Ми дізналися трохи більше, і це вже не просто «він повернувся».

Мовчання на тому кінці дроту. Я майже бачив, як вона сидить на краю ліжка, згорнувшись у ковдру, і стискає телефон.

— Артуре… — тихо вимовила вона. — Мені лячно.

— Не бійся, — відповів твердо. — Саме для того я і все це роблю, щоб ти не боялася.

Я почув, як вона видихає.

— Добре. А ти приїдеш завтра?

— Приїду. Рано. — Я посміхнувся, хоча вона цього не бачила. — Відвезу Сашка в школу, а потім ми поговоримо.

— Ти звучиш… якось інакше, — вона зробила паузу. — Наче щось сталося.

Я на секунду заплющив очі, намагаючись вигнати спогади про Макфлая, про розмову з Назаром, про те, як ми фактично почали наступ на Коваля.

— Просто день був важкий, — відповів я. — Але зараз все на своїх місцях. Ти і Сашко — це моє місце.

— Добре, — тихо сказала вона. — Чекатиму.

Ми ще трохи помовчали, але це мовчання було теплим. Коли я поклав слухавку, то відчув, як напруга трохи спала. Лише трохи — бо завтра може стати точкою, після якої шляху назад уже не буде.