Розділ 48. Артур

Після розмови з Назаром я не пішов відразу в зал, як завжди. Сів у кабінеті, довго дивився на телефон. Усередині все стискалося: не хотів втягувати цих людей у свою особисту війну, але й дозволяти Ковалю крутитися поруч із Анною — теж не міг.

Я відкрив список контактів і натиснув на номер, який не набирав уже кілька років

— Ну, здоров, герой, — пролунав у слухавці хриплий голос Макфлая. — Я вже думав, ти нас забув.

— Я і справді намагався забути, — відповів я тихо. — Але схоже, не вийде. Маю проблему.

— Слухай, проблеми — це по нашій частині. Де ти?

— В офісі.

— Чекай, зараз Джуню наберу.

Минуло хвилин десять, і на екрані засвітилася конференція: Макфлай, як завжди, у своїй старій камуфляжній толстовці, а Джуня — у білій сорочці, але з тією самою розпатланою зачіскою, що й на війні. Я навіть посміхнувся.

— Ну що, командир, — сказав Джуня. — З ким воюємо цього разу?

— З примарою минулого, — відповів я. — Є один тип, Дмитро Коваль. Колись він був чоловіком жінки, з якою я зараз… — я запнувся. — З якою хочу життя побудувати. Він почав проявлятися знову. І не тільки в її житті — ще й у бізнесі. Цей тип покинув її ще в двадцять другому. Втік за кордон від війни та так і не повернувся. Наче як зайнявся якимось бізнесом, але щось пішло не за планом.

— Слухай, а я вже чув це ім’я, — нахмурився Макфлай. — Він світився у кількох схемах із землею. Ми не встигли його взяти, бо він тоді зник.

— Ось він і з’явився, — я кинув їм скан документів, які мені передали юристи. — Це те, що ми нарили. Але мені треба знати більше. Мені треба, щоб він не мав жодного шансу зачепитися за Анну чи Сашка.

Джуня присвиснув.

— Та він, здається, глибоко в лайні. Але ми перевіримо. Дамо тобі все, що знайдемо, офіційно й не дуже.

— Тільки без фанатизму, — попросив я. — Мені не потрібні проблеми із законом.

— Заспокойся, — посміхнувся Макфлай. — Ми ж не вперше чистимо твої тильні фланги.

Я на секунду прикрив очі. Перед ними майнула картина з минулого — ми разом на сході, у підвалі, мокрі, втомлені, але живі. І я знав: ці двоє вже тоді закрили мені спину, і тепер зроблять те саме.

— Дякую, хлопці, — сказав я. — Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо.

— Уявляємо, — серйозно відповів Джуня. — Ти ж сам нас учив: якщо не тримати тил, фронт не втримаєш.

Вони відключилися, а я сидів і ще кілька хвилин дивився на чорний екран. Тепер уже все було запущено. І я знав: назад дороги немає.

У голові дзвеніло. Назар зазирнув у кабінет, побачив мене й лише кивнув:

— Ну що, пішла жара?

— Пішла, — відповів я. — Тепер граємо до кінця.

Любі мої, трохи прихворіла. Власне, не трохи, але до публікації дійшла тільки зараз. 
Як вам події, що розгортаються?)