Розділ 46. Артур

День почався ще до світанку. Кава в офісі була гірка, ноутбук гудів від кількості відкритих файлів, а Назар виглядав так, ніби не спав усю ніч.

— Шеф, — він почав без прелюдій, — ми дістали свіжу інформацію про Дмитра.

— Ну? — кинув я, не відриваючись від екрану.

— Його фінансовий канал обірвався остаточно. Але він усе одно робить кроки, щоб влізти в бізнес. І — слухай — він зустрічався з двома нашими конкурентами.

Я відсунув ноутбук.

— Конкретніше.

— Думаю, він намагається домовитись про партнерство. Або хоча б зібрати компромат на тебе.

Я стиснув кулаки.

— Не давайте йому цього шансу.

— Уже працюю, — Назар кивнув.

Тут із кабінету виглянула Аліна, його секретарка, з виразом суворого ангела караючого.

— Назаре Батьковичу, якщо ти не підпишеш документи до обіду, я особисто стану ретроградним Меркурієм і зламаю твій дедлайн.

— Бачиш? — Назар розвів руками. — А я ж казав, що це планети винні.

— Планети тут ні до чого! — Аліна грюкнула дверима так, що у мене в руках мало не випала ручка.

— Я її обожнюю, — сказав я, хитаючи головою.

— Вона в мене як барометр, — зітхнув Назар. — Якщо гримить — значить, час підписувати.

Ми ще обговорили адвоката, який міг би прискорити процес розлучення. Я погодився. Чим швидше Анна офіційно звільниться від цього чоловіка, тим спокійніше буде всім.

Робота затягнула мене по самі вуха: дзвінки, документи, відеоконференція з клубом у Львові. Але думки раз за разом поверталися до Анни. Вона сьогодні якось тихо відповідала на повідомлення. Наче щось сталося.

Я глянув на годинник — уже вечір. Дощу не було, але на вулиці віяв холодний вітер, і це ніби ще більше підганяло мене додому.

Я сів у машину, і поки їхав, крутив у голові все, що ми дізналися. Дмитро намагається не просто повернутися. Він хоче закріпитися тут. А отже — Анна й Сашко тепер у центрі його планів.

І це вже не просто історія про минуле кохання. Це битва за сім’ю, яку ми тільки почали будувати.

Коли під’їхав до її будинку, було вже темно. У вікнах горіло світло — значить, вони вдома. Я глибоко вдихнув і вийшов з машини.

Анна стояла на ґанку. У светрі, з розпущеним волоссям, виглядала втомленою, але все одно прекрасною.

— Ти ж писав, що повернешся завтра… — її голос був тихим.

— Не міг чекати, — відповів я і відчув, як щось важке в грудях розчиняється. — Треба поговорити.

Вона кивнула, відчинила двері. І коли я зайшов, у мені вже вирувало все: від бажання притиснути її до себе — до злості на Коваля.

— У мене сьогодні була зустріч із Дмитром, — сказала вона, коли ми залишилися на кухні. І коротко переказала розмову.

Слухаючи її, я відчув, як напружуються м’язи на щелепі.

— Він не отримає тебе назад, Аню. Ні тебе, ні Сашка. — Я взяв її за руку. — Я вже запустив процес розлучення. Ми це закінчимо.

Вона дивилася на мене широко відкритими очима. Мовчала. Потім ледь чутно сказала:

— Добре.

Мені здалося, що в цю мить у її погляді було більше довіри, ніж будь-коли раніше.

Анна опустила погляд, ковтаючи нерівне дихання. Я бачив, як вона бореться сама з собою — між полегшенням, що хтось нарешті взяв ситуацію під контроль, і страхом, що все може розвалитися в будь-який момент.

— Аня, — я тихо торкнувся її підборіддя, щоб вона глянула на мене. — Я не хочу, щоб ти залишалася сама в цьому домі, поки він тут, десь поруч.

— Я не сама, — вона трохи вперто стиснула губи.

— Ні, ти сильна. Але зараз не про це, — я зробив паузу, відчуваючи, як усередині мене все стискається. — Я хочу, щоб ви із Сашком переїхали до мене. Принаймні на цей час.

Вона здригнулася, мовби від несподіванки.

— Артур… це занадто швидко.

— Може, і швидко. Але так буде безпечніше. І… я хочу, щоб ви були поруч.

Вона мовчала. Тільки пальцями ковзнула по кухонній стільниці, наче шукала там відповіді.

— А якщо він дізнається? — тихо спитала вона. — Що ми тепер разом…

— Хай дізнається. — Я відчув, як на губах з’явилася гірка посмішка. — Може, це нарешті зупинить його спроби.

Анна глянула на мене довго й уважно, немов намагаючись прочитати мої справжні наміри.

— Ти говориш про безпеку. Але я знаю, що це ще й про тебе, — сказала вона повільно. — Ти ж не звик до того, що хтось може бути поза твоїм контролем.

Я знизав плечима.

— Може. Але в цьому випадку я не хочу нічого втрачати. Ні тебе, ні його довіри.

На коридорі тихо з’явився Сашко, розкуйовджений, у піжамі.

— Мамо, ви ще довго? — сонно спитав він.

Анна усміхнулася й підійшла до нього.

— Іди спати, ми вже закінчуємо.

Він пішов в кімнату, а ми ще стояли мовчки. Потім Анна глибоко вдихнула й тихо сказала:

— Дай мені ніч подумати.

Це було не «ні». І я відчув, що, можливо, ми тільки що зробили крок до чогось більшого.