Розділ 43. Анна

Ранок почався дивно спокійно. Артур зібрав Сашка до школи, і я майже не втручалася — дивилася, як вони метушаться на кухні. Було дивне відчуття: ніби це вже наша звичайна рутина, ніби він завжди був тут.

— Не забудь бутерброди, — гукнула я, коли вони вже взувалися.

Артур озирнувся, усміхнувся.

— Так точно, начальнице.

Сашко фиркнув і мало не впустив свій рюкзак.

— Мам, я сам можу.

Я дивилася їм услід, стоячи на ґанку, і ловила себе на тому, що мені добре. Так добре, що навіть трохи страшно.

На роботі з самого ранку було шаленство: макети для нового клієнта, правки, дедлайни. Я вже майже забула про все, коли телефон завібрував. Номер — невідомий.

— Алло?

— Аню… — голос був знайомий. Дуже знайомий. — Нам треба поговорити.

Я завмерла, притискаючи телефон до вуха.

— Дмитре? — прошепотіла, ніби боялася, що хтось почує.

— Так. Я не хочу сварок. Просто зустріч. Я біля школи сьогодні о третій.

— Мені нічого з тобою обговорювати, — намагалася звучати твердо, але голос тремтів.

— Це стосується Сашка. — Коротка пауза. — І нас.

Він поклав слухавку, навіть не чекаючи моєї відповіді.

Я сиділа з телефоном у руці ще хвилину, відчуваючи, як серце калатає в горлі.

Вдень я написала Артуру коротке повідомлення:

«Дмитро дзвонив. Вимагав зустрічі»

Відповідь прийшла миттєво:

«Я тебе зрозумів. Сама нікуди не йдеш. Чекаєш на мене. Я все вирішу.»

Я видихнула й відчула, що плечі трохи розслабилися. Але до кінця дня мене все одно трусило.

Коли Артур приїхав, я вже стояла біля офісу, стискаючи сумку так, що біліли пальці.

— Все добре, — сказав він, виходячи з авто. — Ми просто поговоримо.

— А якщо він знову почне… — я замовкла.

— Тоді я нагадаю йому, де його місце. — У його голосі було спокійне, але чітке холодне рішення.

Ми поїхали до школи разом. І я вперше за ці роки не відчувала себе жертвою.