Ранок почався дивно спокійно. Артур зібрав Сашка до школи, і я майже не втручалася — дивилася, як вони метушаться на кухні. Було дивне відчуття: ніби це вже наша звичайна рутина, ніби він завжди був тут.
— Не забудь бутерброди, — гукнула я, коли вони вже взувалися.
Артур озирнувся, усміхнувся.
— Так точно, начальнице.
Сашко фиркнув і мало не впустив свій рюкзак.
— Мам, я сам можу.
Я дивилася їм услід, стоячи на ґанку, і ловила себе на тому, що мені добре. Так добре, що навіть трохи страшно.
На роботі з самого ранку було шаленство: макети для нового клієнта, правки, дедлайни. Я вже майже забула про все, коли телефон завібрував. Номер — невідомий.
— Алло?
— Аню… — голос був знайомий. Дуже знайомий. — Нам треба поговорити.
Я завмерла, притискаючи телефон до вуха.
— Дмитре? — прошепотіла, ніби боялася, що хтось почує.
— Так. Я не хочу сварок. Просто зустріч. Я біля школи сьогодні о третій.
— Мені нічого з тобою обговорювати, — намагалася звучати твердо, але голос тремтів.
— Це стосується Сашка. — Коротка пауза. — І нас.
Він поклав слухавку, навіть не чекаючи моєї відповіді.
Я сиділа з телефоном у руці ще хвилину, відчуваючи, як серце калатає в горлі.
Вдень я написала Артуру коротке повідомлення:
«Дмитро дзвонив. Вимагав зустрічі»
Відповідь прийшла миттєво:
«Я тебе зрозумів. Сама нікуди не йдеш. Чекаєш на мене. Я все вирішу.»
Я видихнула й відчула, що плечі трохи розслабилися. Але до кінця дня мене все одно трусило.
Коли Артур приїхав, я вже стояла біля офісу, стискаючи сумку так, що біліли пальці.
— Все добре, — сказав він, виходячи з авто. — Ми просто поговоримо.
— А якщо він знову почне… — я замовкла.
— Тоді я нагадаю йому, де його місце. — У його голосі було спокійне, але чітке холодне рішення.
Ми поїхали до школи разом. І я вперше за ці роки не відчувала себе жертвою.
#387 в Сучасна проза
#2585 в Любовні романи
#1157 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 17.11.2025