Розділ 42. Анна

Я прокинулася від того, що стало тихо. Дуже тихо. Навіть годинник у коридорі, здавалося, цокав якось занадто голосно. Артур сидів на краю ліжка, спершись ліктями на коліна, і дивився кудись у темряву.

— Ти чого не спиш? — прошепотіла, ще не до кінця прокинувшись.

Він обернувся, і навіть у темряві я побачила цю серйозність у його очах.

— Не хотів тебе будити.

— Але все одно розбудив. — Підвелась і торкнулася його плеча. — Що сталося?

Він якийсь час мовчав, потім глибоко вдихнув.

— Ми з Назаром з’ясували, що Коваль повернувся не просто так. Він втратив свій канал грошей у Європі. І тепер намагається зачепитися тут. Навіть намагається зайти в один із наших проектів через знайомих.

— Тобто… він знову тут... — Я відчула, як холод пройшов по спині.

Артур кивнув.

— Але цього разу ми не дамо йому шансу. Назар уже знайшов адвоката. Твоє розлучення можна закрити швидко, якщо ти готова.

Я мовчала, втупившись у ковдру, яку стискала в пальцях.

— Я готова, — нарешті сказала. — Я давно готова. Просто… дивно. Страшно трохи.

Він взяв мою руку й поцілував пальці.

— Ти не сама. І Сашко не сам. Я завжди буду поруч..

Я дивилася на нього й раптом зрозуміла, що в мені більше немає того тремтіння, яке було, коли я вперше зустріла Артура біля хвіртки. Було відчуття, що я нарешті стою на рівних ногах.

— Я боюсь лише одного, — зізналася я. — Що він спробує  маніпулювати Сашком.

— Не дозволю, — сказав він так впевнено, що я повірила. – Ти моя.. Ви мої.

Я всміхнулася й торкнулася його обличчя.

— Ти приїхав серед ночі, щоб сказати мені це?

— Ні, — він усміхнувся куточком губ. — Щоб бути поруч.

І я зрозуміла, що саме цього мені й бракувало — відчуття, що хтось поруч, навіть коли темно і стр