Розділ 41. Артур

Артур.

Прокинувся від того, що хтось тихенько ворушиться поруч. Спершу не зрозумів, де я. Потім побачив її — Анна сиділа на краю ліжка, загорнута в ковдру, і розчісувала волосся. Перше, що подумав: «От би кожен мій ранок був таким».

— Ти завжди така тиха зранку? — спитав хрипким після сну голосом.

Вона обернулася, й усмішка з’явилася на її губах.

— Лише коли Сашко ще спить. І лише коли чоловіки, — вона наголосила на цьому слові, — не розкидають речі по всьому дому.

Я розсміявся, підвівся й сів поруч. У кімнаті було затишно, м’яке світло з вікна ковзало по її плечах, роблячи їх майже золотими.

— Обіцяю, більше нічого не розкидатиму. — Обняв її ззаду, зарився носом у її волосся. — Сьогодні я відвезу Сашка в школу.

— Іще й ранок врятуєш? — вона озирнулася. — Тоді я навіть не буду сваритися, що ти приїхав серед ночі й мало серце не зупинилося.

— Домовились, — шепнув.

Вона нарешті розслабилася, поклала голову мені на плече. І ця хвилина була такою тихою й повною спокою, що мені захотілося зупинити час.

Але час не зупиняється. Сашко прокинувся, і будинок наповнився його кроками, гучним «Мам, а де мої кросівки?» і моїм сміхом.

— Ходи, чемпіон, — сказав я, коли він вискочив до нас. — Сьогодні я — твій персональний водій.

— Клас! — вигукнув він і враз побіг одягатися. Анна проводила нас до хвіртки. Я бачив, що вона хоче щось сказати, але мовчить.

— Я заїду після роботи, — нагадав, і вона лише кивнула. А я думав, що треба вже закінчувати з цим «підживанням» у коханої та щось вирішувати зі спільним проживанням. Моя квартира однозначно не годилась на роль сімейного гніздечка, а отже треба шукати будинок. Ну і щоб школа поряд, гуртки. І Ані треба автомобіль..

По дорозі до школи Сашко щось весело розповідав, вирішив дещо спитати у малого:

n  -- Саню, а як ти дивишся на те, зоб ти, мама і я жили разом?

Хлопчик на секунду замовчав і прямо відчув, яина задньому сидінні заворушили якісь невідомі механізми в його голові. Кинув погляд в дзеркало заднього виду. Він думав.

n  -- А це як? Ти будеш мені татом! – запитав він.

n  -- Ну, якщо ти дозволиш, то я був би дуже щасливий стати тобі татом. – відповів щиро, бо насправді це так і було. Я хотів, щоб ми стали сімʼєю.

n  -- А ми будемо жити у нас?

n  -- Я думав, що ми разом виберемо будинок десь неподалік. З великим подвірʼями і газонами…

n  -- А собаку? Можна мені собаку? Кота я вже маю. Але хочу ще собаку. Великого і пухнастого. Але мама не дозволяє.. – зажурився на останній фразі.

n  -- Ну … -- замʼявся. Не хотів давати порожніх обіцянок на перед, але ж.. – я домовлюсь з мамою. То як, козаче? Що ти скажеш? – мені надважливо було знати думку малого, тому я навіть трохи хвилювався. Сашко повагався лише хвилину.

n  -- Ну… я думаю, це буде круто. Ти мені подобаєшся. А ще у тебе крута тачюля. І мама з тобою стала більше посміхатись.

Ця відповідь не могла не розвеселити мене. І я був щасливий, що Сашко відповів саме так.

Отож, я закинув хлопця в школу, передав в руки Мишка і Микити, яких зустріли на порозі і помчав в офіс.

Я думав про те, що сьогодні маю зустрітися з Назаром. Потрібно вирішити питання з Ковалем остаточно. Чим раніше, тим краще — щоб Анна більше не здригалася, коли хтось дзвонить у двері.

В офісі Назар уже чекав.

— О, шеф повернувся, — його голос лунав гучніше, ніж треба. — Знаєш, хто вчора телефонував? Наш старий партнер з Дніпра. Сказав, що Дмитро намагається купити частку в їхньому бізнесі.

— Що? — я різко зупинився посеред коридору.

— Ага. Він серйозно націлений повернутися не лише в сім’ю, а й у бізнес. І виглядає, що гроші у нього є.

— Дізнайся, звідки, — коротко кинув.

Секретарка Назара виглянула з кабінету, склавши руки в боки.

— Назаре «Батьковичу», ти підписав ті документи, про які я тебе просила? — суворо спитала секретарка.

— Аліно, ну ти як завжди, — зітхнув Назар, закочуючи очі. — Ти ж знаєш, я чекаю, поки Меркурій увійде у правильний дім.

— Меркурій? — я не втримався від сміху.

— Вона вчора розповіла мені про ретроград, — Назар махнув рукою. — Тепер кожен дедлайн — це не моя вина, а планети винні.

Аліна театрально зітхнула й грюкнула дверима кабінету.

— Отак завжди. Я тут стараюся врятувати його від штрафів, а він жартує! — почулося крізь двері.

— Зате не нудно, — я похитав головою.

Ми сіли в кабінеті, і Назар увімкнув ноутбук.

— Я витягнув трохи більше інформації. Дивись: Коваль справді заробив на якихось постачаннях для реконструкції в Європі. Гроші чисті, але він працював через посередників, і ці посередники зараз у великій біді. Йому, здається, відрізали канал фінансування.

— І він тепер повертається сюди, бо тут ще щось тримає, — припустив я.

— Ага. І найімовірніше — хоче зачепитися через Анну й Сашка. Бо формально він усе ще чоловік, і може качати права.

Мене пересмикнуло від злості.

— Він не отримає жодного шансу.

— Шеф, я розумію, — Назар серйозно глянув на мене. — Але треба діяти грамотно. Я знайшов адвоката, який може пришвидшити процес розлучення.

Я кивнув.

— Добре. Запусти це вже сьогодні.

Весь день пройшов у суєті — перевірка клубів онлайн, переговори, звіти. Але в голові крутилася тільки одна думка: треба бути ввечері поруч із Анною. Особливо після того, що вона розповідала про випадкову зустріч із Ковалем.

Дорогою назад, уже темніло, дрібний дощ бив по лобовому склу, і я відчував, як піднімається хвиля напруження. Усе це вже не про бізнес — це про неї, про них із Сашком. Я не дозволю нікому зруйнувати те, що ми будуємо.

Коли під’їхав до її будинку, побачив світло у вікнах. Вона ще не спала. На секунду зупинився, глибоко вдихнув. Треба сказати їй усе, що ми дізналися. І ще треба просто бути тут.