Розділ 40. Артур

Поїздка затягнулася на день довше, ніж планував. Я стояв у готельному номері, запихаючи речі в сумку, і знову прокручував розмову з Назаром.

— Знаєш, що цікаво? — Назар кинув мені папку ще вчора ввечері, коли ми перевіряли документи по клубах. — Твій Коваль не просто сидів за кордоном, поки тут війна була. Він там бізнес підняв. Серйозний. Але й ворогів нажив. І борги…

Я розгорнув папку й застиг. Фото. Звіти. Чужі імена.

— Ти впевнений?

— Сто відсотків. Плюс ті двоє, з якими він там пересварився, в Україні. Один уже повернувся. Другий — на підході. Не думаю, що вони просто так забули про старі образи.

Я довго дивився на ті папери. Дмитро з іншого життя Анни почав вимальовуватись не як «бідолаха, який утік», а як людина, яка втекла не тільки від війни. І тепер він тут. Пише Анні. Чатує під школою. Вимагає бачитися із сином.

Я глянув на телефон. У повідомленнях — короткі меседжі від Анни. «Все добре». «Скучаю». «Сашко сьогодні зробив домашку сам».

А я хотів більше. Хотів бачити, як вона це пише. Хотів чути, як сміється.

Тому і рвонув уночі додому.

Дорога була порожня, дощ розмазував ліхтарі по мокрому асфальту. Я мчав швидше, ніж треба, і думав, що скаже, коли мене побачить. Чи зрадіє? Чи розсердиться? Чи розповість нарешті, що думає робити з цим своїм Дмитром?

Коли нарешті звернув на її вуличку, серце калатало так, ніби я не керую машиною, а йду на ринг. Її будинок стояв у темряві, але світло в одній кімнаті ще горіло.

Я заглушив двигун, вийшов під дощ і підійшов до хвіртки.

— Чорт, як підліток, — буркнув собі під ніс і натиснув дзвінок.

— Хто там? — її сонний голос тріснув у динаміку домофона.

— Це я, — відповів. І почув, як вона різко вдихає.

Дверцята хвіртки відчинилися, і на ганку з’явилася вона — в халаті, з розкуйовдженим волоссям, ще тепла від сну. Такою її бачу нечасто. І від цього потягло ще сильніше.

— Ти вже повернувся? — тихо запитала вона.

— Не зміг чекати до ранку, — відповів і, коли вона кивнула, зайшов у двір.

Всередині було тихо, лише годинник у коридорі відмірював секунди. Вона встигла зачинити хвіртку — а я вже стояв зовсім близько. Її запах, її тепло — все, що робило мене неспокійним ці дні, зійшлося в одній точці.

— Артур… — встигла сказати вона, але далі слів не було.

Я підхопив її обома руками і наосліп поніс до будинку. В коридорі притиснув її до стіни і поцілував так, ніби це єдине, що тримало мене живим ці два дні. Вона здригнулася, але відповіла.

У голові ще крутилися всі ті розмови про Дмитра, папки, прізвища, але в цю секунду мені було байдуже. Єдине, що мало значення, — це те, що вона тут, у моїх руках.

— Я скучив, — нарешті сказав, притуливши чоло до її скроні.

— Я теж, — ледь чутно відповіла вона.

І в цей момент я зрозумів: як би не закрутилася історія з Ковалем, я не дозволю йому навіть на крок наблизитися до Анни й Сашка.