Розділ 39. Анна

День сьогодні з самого ранку не задався. Дощ, пробки, недосип — і купа правок від клієнтів, які «передумали» в останню хвилину. В офісі пахло мокрим папером і кавою, і я ще раз пошкодувала, що Артур не поруч. Його спокій зараз мені був би просто необхідний.

Ввечері я поїхала не додому, а на Борщагівку — забрати Сашка від мами. Її двокімнатна квартира на Зодчих була для мене чимось на кшталт бази безпеки: тут усе з дитинства до болю знайоме, навіть запах хліба з найближчого кіоску та старий скрипучий ліфт.

Мама зустріла нас на порозі, вся червона й розбурхана.

— Доцю, ти не повіриш, кого я сьогодні зустріла! — ледве зняла з себе халат.

— Якщо зараз скажеш «інопланетянина» — я не здивуюсь, — втомлено кинула я, роззуваючись.

— Та який там інопланетянин! — Олена Миколаївна запалилася ще більше. — Твого цього… чоловіка, дай Бог, колишнього.

Я застигла на місці.

— Кого?

— Дмитра, — мама зробила паузу, явно смакуючи момент. — Біля школи. Сашка я вже встигла вивести, а цей тип стоїть біля свого корита і щось там мимрить до мене Ну, думаю, зараз я йому влаштую!

— Мамо… — я вхопилася за голову.

— Та не мамкай! — мама розвела руками. — Я його своєю сумкою як шарахну! Він тільки «добрий день» встиг сказати, а вже відбіг на два метри! А я ще раз! І ще! Та він так тікав, що мало не впав у калюжу. Сашко пирснув зі сміху так, що аж ледь не впустив печиво.

— Ба, ти як ніндзя!

— От іще! — мама поправила зачіску. — Я йому так і сказала: Не підходь до моїх дітей! Якщо хоче з тобою говорити — хай офіційно з’являється, а не під школою чатує, як ото манʼячело..

Я опустилася на стілець і нарешті розсміялася. Напруга, яка стискала мене від ранку, трохи спала.

— Мамо, ти ж могла його хоч вислухати…

— Ага! Ще чого! — махнула рукою. — Він тобі життя зруйнував, тепер я маю слухати, як він тобі знову мозок пудрить? Ні, доцю, цього разу ми його не впустимо.

Ми ще трохи посиділи, обговорюючи новини, і я нарешті зібрала Сашка додому. Їхати крізь дощ вечірнім Києвом було дивно заспокійливо — і, повертаючись на тиху вуличку свого приватного сектору, я відчула полегшення.

Дім зустрів нас теплом і запахом кориці — я зранку залишила в мультиварці узвар. Сашко швидко попоїв і побіг у свою кімнату, а я прийняла душ і майже провалилася в сон.

Дзвінок у хвіртку змусив мене підскочити. Було майже опівніч.

Я визирнула у вікно — на подвір’ї стояла знайома темна машина, фари були вимкнені.

— Хто там? — запитала я, натиснувши домофон.

— Це я, — почувся глухий, трохи втомлений, але такий рідний голос Артура.

Серце стрибнуло десь у горло. Я накинула халат, вийшла на ганок і відчинила хвіртку.

Артур стояв під дощем, мокрий, втомлений, але з тією своєю напівусмішкою, від якої у мене миттєво підкошуються коліна.

— Ти… вже повернувся? — запитала, намагаючись говорити спокійно.

— Не зміг чекати до ранку, — його погляд ковзнув по мені, і я відчула, як у мене запалали щоки. — Можна зайти?

Я кивнула, впустила його у двір, і ми зайшли в дім. Тільки-но двері зачинилися, Артур притис мене до стіни й поцілував. Не поспіхом — глибоко, повільно, так, що я забула, як дихати.

Ну все, Аню… тепер ти точно не заснеш