Розділ 36. Анна.

Осінь цього року не любила півтонів. Учора ще сонце золотило листя й дозволяло носити легку куртку розстібнутою, а сьогодні — дощ і мряка накрили місто, наче хтось одним рухом вимкнув «бабине літо» і повернув реальність.

Ми з Сашком, безсовісно спізнюючись, метушимося по квартирі.

— Мам, а дядько Артур нас сьогодні не забере? — питає син, доїдаючи кашу, яку я тільки-но поставила перед ним.

— Ні, любий. І тітка Наталя теж. Сьогодні самі. Ніжками. — кидаю через плече, шукаючи в передпокої ключі й парасольку. — Дожовуй швидше, бо запізнимося!

Ключі, гаманець, телефон… Господи, коли я вже складу на права?

Два тижні з Артуром промайнули, як один день. Він наче справжній ураган увірвався в моє життя і зніс усі стіни, які я так старанно будувала роками. Розметав, як дитячий конструктор. І не тільки мене — Сашка теж.

Мій рудий ураган.

Сашко підкорився йому не відразу, але я бачила, як той поступово завойовує його довіру. Без примусу, без спроб бути «татом». Просто був поруч. Допомагав з уроками, терпляче пояснював математику, грав з ним у футбол, ловлячи останні теплі сонячні промені. І я, стоячи з чашкою кави на веранді, ловила себе на думці, що вони обоє — мої.

Я. Сашко. Артур.

Але в голові вперто крутилася інша думка. Повідомлення від Дмитра. Одне єдине. Коротке. І тиша.

Чому він повернувся? Чому зараз? Війна закінчилася кілька років тому… він мав усі можливості приїхати раніше. І не приїхав.

Моя рука стискає ремінець сумки, коли я згадую це.

Артур учора поїхав у відрядження — перевіряти роботу клубів у іншому місті. Тому в цей дощовий ранок ми з Сашком удвох. Краплі стукають по вікну, вітер ганяє жовте листя, а я натягую на малого куртку й думаю, що мені страшенно не вистачає його теплих рук на моїй талії.

Ми з Сашком вибігли під дощ. Мокрий асфальт блищав, відбиваючи світло ліхтарів, а по тротуару розтікалися калюжі. Сашко весело стрибав через них, а я куталася в шарф і йшла швидше, намагаючись встигнути.

Біля школи хтось стояв, спершися об огорожу. Я майже пробігла повз, коли він озвався:

— Аню.

Я різко зупинилась.

Моє серце ніби зробило сальто.

Він.

Дмитро.

Той самий чоловік, від якого я не отримувала жодної звістки роками. Тільки тепер він був інший.

Жодних розтягнутих светрів і вічної втоми в очах.

Солідний, впевнений у собі. Дорогий темний плащ, чисто поголений, обличчя трохи загоріле, волосся підстрижене за всіма модними правилами.

Ніби зі сторінки глянцю.

— Ти? — вирвалося в мене.

— Я. — він ледь усміхнувся. — Можна поговорити?

Сашко цього навіть не помітив — уже біг до свого класу, крикнувши «пока!» через плече. Я кивнула йому і, не обертаючись, зробила кілька кроків убік разом із Дмитром.

— Ти давно тут? — спитала тихо.

— Кілька днів. — його голос був спокійний, але під ним вчувалося щось тверде. — Я хотів побачити тебе й Сашка.

— Навіщо? — я перехрестила руки на грудях, ховаючи тремтіння.

Він подивився просто в очі, не відводячи погляду.

— Бо це мій син, Аню. І ти — моя дружина. Я хочу повернути те, що втратив.

Його слова обпекли. Я відчула, як холодний дощ стікає за комір, але від цього жару всередині легше не стало.

— Дімо, то не надовго. Я хочу розлучення.. — вимовила чітко, майже механічно.

Його щелепа сіпнулася. Він зробив крок ближче, нахилився трохи вперед:

— Ти думаєш, я так просто відпущу? Я прийшов за вами.

— Ти прийшов запізно. — мій голос зірвався. — Я більше не та, що чекала.

Ми ще кілька секунд дивилися одне на одного, поки дзвоник не пролунав із подвір’я.

Він видихнув, відступив.

— Я все одно не зникну. — його голос став тихішим, але ще твердішим. — Ми поговоримо. І не раз.

І він пішов.

Я стояла, поки його силует зник в салоні величезного позашляховика,, а потім стиснула кулаки, аби зупинити тремтіння.

Мій світ, який я тільки-но почала вибудовувати заново, знову хитнувся.