Розділ 35. Артур

Я залишився у неї. Не зміг відірватись від цієї жінки, та і не хотів власне. Вона така моя вся, що іноді мені стає страшно від того, яке щастя я відхопив. А що відхопив, я впевнений однозначно, особливо після того, як вклав малого спати. Сашко так пригортався до мене, так тулився, що я миттю відчув, що ось воно, те, що я так довго шукав.

Прокидатися поруч із нею — зовсім інший рівень задоволення. Вона розтріпана, в моїй сорочці, яка виглядає на ній куди цікавіше, ніж на мені, і намагається нишком зробити каву, щоб не розбудити мене.

— Ага, звісно, — пробурмотів я з дивана, де ми таки заснули під ранок. — Ти думаєш, я не чую, як ти там шарудиш?

Анна озирнулася, посміхнулася й кинула рушник на стілець.

— Добрий ранок. Я думала тебе не будити.

Я потягнувся, підвівся й підійшов до неї.

— Будити можна. — Торкнувся носом її волосся й притис до себе. — От відривати від тебе мене вже не можна.

Вона тільки закотила очі, але не відсторонилася.

Сашко, який вбіг на кухню за секунду, дивився на нас із такою хитрою посмішкою, що я ледь не розсміявся вголос.

— Ну що, герой, — я нахилився до нього, — сьогодні я відвезу тебе в школу.

— Клас! — радісно вигукнув він і підстрибнув, а потім суворо додав: — Але швидко, бо я не хочу запізнитися.

Ми з Анною переглянулися й одночасно засміялися.

Цей хлопець явно вміє командувати.

Офіс сьогодні був ще голосніший, ніж учора.

Секретарка Назара, Аліна,  грюкнула дверима, коли проходила повз його кабінет, аж штукатурка посипалась, а він висунув голову й грізно крикнув:

— Аліно! Я попросив не роздруковувати мені це тридцять разів! Мені вистачить одного договору!

— То скажіть своєму ксероксу, щоб він не друкував пачками! — відпарирувала вона, навіть не зупинившись. — Я його не зачіпала!

— То хто зачіпав? — Назар визирнув у коридор. — Може, привид?

— А може, ваша харизма, Назаре Олеговичу! — крикнула вона вже з приймальні.

Я не витримав і розсміявся.

— У тебе секретарка — скарб, — сказав я, заходячи до його кабінету.

— Це не секретарка, а персональний кармічний урок, — пробурмотів Назар, але в куточках рота в нього грала усмішка. — Ну? Що скажеш? Ти виглядаєш так, ніби щойно зійшов із плаката про щасливі сім’ї.

Я сів у крісло навпроти й зробив ковток кави, яку мені щойно підсунула Аліна (очевидно, для мене вона була більш доброю).

— Слухай, мені треба дещо перевірити. — Голос мій став серйознішим. — Коваль Дмитро, треба інформація на нього. Все до найменшої деталі..

Назар примружився.

— Тобі це навіщо?

— Він чоловік Анни. Майже колишній. — Я склав руки докупи. — Хочу знати, що він за фрукт, чим займається і що йому від неї потрібно.

Друг кивнув і відкрив ноутбук.

— Окей, буде зроблено. Але ти усвідомлюєш, що це звучить, як початок трилера?

— Може, воно так і є, — я всміхнувся куточком губ. — Я хочу бути готовим.

— Тобі ця жінка реально зайшла, — Назар нарешті відкинувся на спинку крісла. — Бо інакше ти б уже втік на свою Ібіцу і заливав усе текілою.

Я не заперечував. Він мав рацію.

Втікати не хотілося. Навпаки — хотілося лишитися.

І, можливо, вперше в житті — боротися.

Коли я повернувся додому до вечора, у мені вже крутилися тисячі думок. Хотілося бачити Анну. Хотілося відчувати її присутність.Але водночас я розумів: шторм попереду, і він неминучий. А я не дозволю, щоб його хвилі знову забрали в мене її і Сашка.