Розділ 34 Анна.

Анна

Після вечері Артур сам зголосився вкласти Сашка спати. Я стояла біля дверей дитячої, спершись на косяк і спостерігала, як він щось тихо розповідає моєму сину, накриває ковдрою і терпляче чекає, поки той ще тричі попросить «водички» й «останню казку».

І коли Сашко нарешті обійняв його за шию і заснув, я відчула, як усередині щось стислося до болю.

Наче так і мало бути. Наче він завжди був тут, у нашому житті.

Артур обережно вийшов, тихо прикривши двері, але перш ніж піти в коридор, Сашко виглянув із ліжка й прошепотів:

— Артуре, а ти завтра прийдеш?

— Якщо твоя мама не проти — прийду.

Він подивився на мене, і я кивнула. Сашко задоволено посміхнувся й знову пірнув у ковдри.

Ми вдвох пройшли на кухню, я поставила чайник і саме відкрила шафку за чашками, коли в кишені завібрував телефон.

Я завмерла, відчуваючи, як мороз пробіг хребтом.

Чого він раптом згадав? Чого зараз?!

Війна закінчилася кілька років тому. Він зник — і я вчилася жити без нього. Була самій собі опорою, виховувала сина, відчувала, як серце кам’яніє.

І от тепер, коли я нарешті відчула, що живу, коли хтось знову розтопив цю кригу в мені — він повертається?

Сльози образи й злості підступили до горла.

Я поставила телефон на стіл так, ніби він був отруйний.

— Ти чого? Привида побачила, чи що? — Артур стояв у дверях, обпершися плечем, і його погляд був пильним.

Я кивнула, ховаючи тремтіння в руках.

Він повільно підійшов, забрав телефон, глянув на екран і поклав його дисплеєм донизу.

— Анно, — сказав він низько, майже хрипло, — він мав роки, щоб повернутися. Роки, щоб бути з тобою і з сином. Якщо він приїде — я буду тут. І не відступлю.

Я відчула, як мене трясе. Не від страху — від того, що всередині все зіштовхнулося: образа, надія, сором, бажання.

— Звідки ти все це знаєш? — вирвалося в мене.

Артур зітхнув і присів на край стільця.

— Тому що я запитав, — чесно відповів він. — Попросив Назара дізнатися, що в тебе за ситуація. Мені було важливо знати.. Та і я ж казав, що маю багато звʼязків.

— І ти знаєш, що я досі… — я не змогла закінчити.

— Заміжня, — він вимовив це слово чітко. — Але це можна вирішити. Якщо ти цього захочеш.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Це було так серйозно, так безкомпромісно, що я навіть не змогла заперечити. Лише кивнула, ковтаючи клубок у горлі.

Артур підвівся, підійшов і обійняв мене так, ніби це була найважливіша мить у нашому житті.

А я стояла, притискаючись до його грудей, і відчувала, як на телефоні миготить нове повідомлення від майже колишнього чоловіка.

І вперше за довгий час мені було не страшно.