Розділ 33. Анна.

Ми повернулися додому під вечір, уже трохи втомлені після прогулянки. В голові ще стояли вогники Контрактової, сміх Артура на чортовому колесі й те, як він тягнув мене за руку вниз Андріївським узвозом, поки я благала його зупинитися біля кожної лавки з прикрасами.

Я ледь встигла роззутися, як він обійняв мене зі спини.

— Ти знаєш, — пробурмотів, — здається, я давно так не сміявся.

— А я давно не відчувала себе живою. — відповіла я, обертаючись до нього.

Його поцілунок був ніжний, але швидко став глибоким і гарячим, і світ знову звузився до двох людей у передпокої. Мені хотілося, щоб ця мить тривала вічно.

І саме в цей момент у дверях дзенькнув ключ.

— Господи! — вирвалось у мене.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася мама з пакетом у руках, а за нею — Сашко.

— Привіт, моє сонечко! — я швидко зірвалася з місця й кинулася обіймати сина, намагаючись приховати, як шалено калатає серце.

— А ми думали, ви завтра приїдете… — промимрила я, ще намагаючись збагнути, як виглядаю зі сторони.

— Та прийшла поставка з Італії, треба розібрати її зранку, — спокійно пояснила мама, знімаючи стильний піджак. — Онучка привезла, щоб ти не сиділа сама і щоб він не пропускав школу.

Сашко вже тягнув із ніг кросівки, радісно розповідаючи, що в бабусі й дідуся тепер новий пес і він навчив його подавати лапу.

Я вловила на собі погляд мами. Він був зовсім не суворий — швидше уважний і трішки хитрий.

— Ну, добрий вечір, юначе, — промовила вона, наче між іншим, і усміхнулась.

— Добрий вечір, — він привітався спокійно, ніби нічого особливого не сталося, і навіть допоміг їй з пакетом. – Я Артур.

-- Артур, значить.. – хмикнула мама і просканувала цого своїм фірмовим поглядом.—А я, Олена Миколаївна. Мама Ані. – нарешті відрекомендувалась і вона, продовжуючи свердлити поглядом Артура. На диво, він не знітився, не ніяковів. Підхопив пакет і шуронув на кухню.

— Ви якраз вчасно, — сказала мама. — Я привезла домашні равіолі, буде чим вас пригостити.

Я готова була провалитися крізь землю. Серце ще не встигло відійти від поцілунку, а тут — вечір із мамою, дитиною і… ним.

Коли вони з Артуром винесли пакети на кухню, я залишилася на мить сама в коридорі, сперлася на стіну й глибоко вдихнула.

Це було наче холодний душ і теплий плед одночасно.

Мені було соромно, але всередині пульсувало: він залишився. Він не злякався. І мама його прийняла, принаймні не вигнала з хати.

— Анно, ти йдеш? — покликав Артур з кухні.

Я глянула на себе в дзеркало, пригладила волосся й посміхнулась.

Так, я йду. Йду..

Любі мої, в цей недільний прекрасний день, для вас аж три розділи)). 
Ну що скажете? Як вам герої?)