Розділ 32. Артур

Ми  тільки-но заїхали до мене. Анна стоїть посеред вітальні, розглядає мої фото на стіні. Смішно, але я ніколи не думав, що хтось так уважно вдивлятиметься у ці знімки.

— Це твій дід? — питає вона, торкаючись рами з чорно-білим фото, де сивий чоловік тримає малого хлопця в боксерських рукавичках.

— Мій. — Відповідаю коротко, але в горлі щось хрустнуло від спогадів. — Він мене й привів на перший тренування. Я тоді ледве до груші діставав, але вже розмахував руками так, ніби чемпіон світу.

Анна усміхається, сідає на підлокітник дивану.

— А я думала, ти випадково в спорт потрапив. У тебе ж економічна освіта?

— Є й економічна. Але я отримав другу. Реабілітолог. — на мить замовкаю. — Коли повернувся з фронту, це було єдине, що тримало мене на плаву. Допомагати людям вставати на ноги після травм… це було важливо.

Вона на мить замовкає, і я бачу, як у її очах щось м’якне.

— А бокс? — питає вона.

— Бокс — це моя терапія. — усміхаюсь. — Після смерті діда я не міг перестати тренуватися. Для мене це не просто спорт, а спосіб лишитися собою.

Я дістаю зі стелажа одну з нагород — важкий кубок із потертими краями — і ставлю в неї в руки.

— Це з мого першого великого турніру. — кажу тихо. — Я тоді виграв, а дід уже був у лікарні. Не встиг йому показати.

Анна стоїть із кубком, мовчить. А потім кладе його назад на полицю й підходить ближче.

— Ти сильний, Артуре. — каже так, ніби ставить крапку в його історії.

Я не відповідаю — просто беру її за руку й веду до виходу. Вона й не підозрює, що ці прості слова відчуваються для мене сильніше, ніж будь-яка медаль.

— Готова? — коротко запитую.

— Ага, — відповіла, дивлячись мені в очі.

Ми сіли в машину й поїхали. Місто повільно прокидалося, а мені здавалося, що сьогодні весь світ якийсь новий — трохи яскравіший, трохи кращий.