Розділ 31. Анна

Я прокинулася не від будильника, а від теплого важкого дихання біля шиї. Сонце вже пробивалося крізь штори, малюючи на стелі м’які золоті плями. У будинку було тихо — дивно тихо для мого звичного ранку.

Першим у дверях з’явився Семен. Наш пухнастий цар гордо крокував до ліжка, з таким виглядом, ніби він тут головний і саме прийшов перевірити новачка.

— О, здається, я пройшов перевірку безпеки, — хмикнув Артур, коли кіт без жодних вагань стрибнув йому на живіт і почав вмощуватися.

Я аж розсміялася — здається, ще ніхто не проходив настільки швидко котячий кастинг.

Артур потягнув мене до себе й притиснув носом до волосся.

— Доброго ранку, кусюко, — хрипко пробурмотів він.

— Доброго, — відповіла я, намагаючись не виглядати аж надто щасливою. Але відчуття було таке, ніби весь світ нарешті став на місце.

На кухні кавоварка весело зашипіла, наповнюючи квартиру ароматом свіжої арабіки. Я, загорнувшись у халат, пішла ставити чашки. А через хвилину він уже був там — скуйовджений, босий, наче вдома.

— Ти взагалі вмієш готувати каву? — підозріло запитала я, коли він почав розбирати мою шафку з кружками.

— Умію. Але скажи чесно, — він підняв мою улюблену чашку з котиками, — ти з цієї  твоя бойова магія на випадок особливо важких днів?

— Вона заряджена на удачу, — серйозно відповіла я. — І не смій її смій сміятись з моєї «щасливої» чашки. Знаєш скільки разів її впускав Сашко? І їй хоть би шо..

— Добре-добре, віддаю шану магічному посуду, — підморгнув він і поставив чашку назад. — Але сьогодні я роблю каву.

— Ого, хазяїн! — я склала руки на грудях і спостерігала, як він готує напій. І чомусь це було так… затишно.

Коли він простягнув мені чашку, я не витримала й тихенько засміялася.

— Що? — підозріло запитав він.

— Ти просто виглядаєш так, наче завжди тут стояв. У моїй кухні. І готував мені каву.

Він серйозно подивився на мене поверх чашки:

— Може, так і буде.

У мене всередині щось перевернулося. І це було дивно й страшно водночас — але зовсім не хотілося від цього захищатися.

Після кави ми швиденько зібрали щось на сніданок. У мене в холодильнику знайшлися яйця, тостовий хліб і трохи сиру — і раптом це перетворилося на цілу кулінарну пригоду.

— Обережно, шеф на кухні! — сказала я, коли Артур узявся підкидати омлет на пательні.

— Якщо впаде — це буде твій сніданок, — серйозно відповів він, і я ледь не впустила свою чашку від сміху.

Ми їли прямо на кухні, сидячи один навпроти одного за нашим великим столом, який залишився тут ще від бабусі. Сонце пробивалося крізь штори, кіт ліг на підвіконня і ліниво позіхав. Було дивно й добре — наче це наш звичний ранок, а не якийсь виняток із правил.

— Ти куди хочеш? — запитав він, доїдаючи останній шматок тосту.

— Та будь-куди. Хочеться просто… — я задумалась, — провітритися.

— Тоді поїхали, — коротко сказав він і вже шукав ключі від своєї машини.

Ми заїхали спершу до нього.

Коли він відчинив двері своєї квартири в новобудові майже в центрі Києва, я трохи розгубилася — просторий, світлий, бездоганно чистий простір. Ніяких випадкових речей, усе на своїх місцях.

— Ух ти… — тільки й видихнула я.

— Що? — він кинув на мене погляд через плече.

— Та просто… навіть не знаю. Тут так… по-іншому. Наче в кіно.

— Сподіваюся, не в хорорі, — посміхнувся він і пішов переодягатися. Я залишилася сама посеред вітальні. Усе тут дихало його характером: дерев’яні меблі, кілька чорно-білих фото в рамках, на полиці — боксерські рукавички, нагороди, книги з історії спорту. І ще… старий гітарний чохол у кутку.

Він вийшов уже в джинсах і темно-синій футболці, від якої його плечі здавалися ще ширшими.

А я так і застигла витріщаючись на цього рудого красеня..