Розділ 30. Анна

— А я ж тут виросла… — тихо кажу, коли ми з Артуром лежимо, закутані в ковдру, наші тіла ще теплі від того, що сталося. Світ навколо ніби стерся — є лише ми двоє, дихання, що сплітається, і лампа, яка кидає на стіну м’яке жовте світло. Я навіть не хочу заплющувати очі, бо боюсь пропустити цей момент.

— Ще памʼятаю, як на місці, де тепер спортклуб, був пустир. Ми там ганяли в футбол з пацанами…

Артур гмикає й міцніше притягує мене до себе. Його шкіра гаряча, груди рухаються рівно, спокійно. Я проводжу пальцями по його животу й піднімаю ногу вище, вмощуючись зручніше. Він починає малювати якісь узори на моєму стегні, ніби гіпнотизує мене цими дотиками.

— То ти завжди була спортивною дівчинкою? — нарешті порушує тишу.

— Ага… типу того. — я усміхаюсь у темряву. — Курити мене там же навчили.

— Не помічав, щоб ти курила. І запаху немає.

— Бо й не курю. Лежить десь айкос. І то я за нього не згадую.

Він шумно вдихає біля моєї маківки й стискає моє стегно ще сильніше.

— Правильно… нам ще дітей народжувати, — пробурмотів він, наче це щось абсолютно буденне.

Я різко піднімаю голову й обурено дивлюся на нього.

— Гей, чоловіче! Don’t push the horses!

Його губи розтягуються в усмішці, очі блиснули.

— О-о! Оце ти згадала! Я ж був на тому бою! П’ять раундів! Ніхто нічого не зрозумів. Я тільки налаштувався на м’ясо, а Саньок дав перцю тому понторізу!

— Ти знаєш Усика? — я навіть підвелася на лікті, дивлячись на нього з недовірою.

— Поверхнево. Але в мене багато зв’язків.

— А як ти виїхав під час війни?

Його тіло під моєю рукою стало жорстким, напруженим.

— Відслужив. Відвоював. Отримав поранення. — коротко кинув він і на мить замовк. — Думав, усе. Не витягнуть. Але… — він повернув голову й глянув на мене так, що мені перехопило подих. — Як бачиш, я живий і здоровий. Мабуть, таки мені треба було вижити… щоб тебе знайти.

Його слова перевернули щось глибоко в мені. Я відчула, як щось гаряче підступає до горла. Не сльози — радше вдячність і дивний, тихий захват.

Згадалася ніч, коли мій колишній кинув мене з немовлям на руках і втік за кордон. А поруч — цей чоловік, який пройшов війну, біль і повернувся не озлобленим, а сильним і справжнім.

— А тут як опинився? — тихо запитую, ковзаючи пальцями по його руці. — У тому спортзалі?

— Так це мій зал. Я викупив його давно. — Він всміхнувся куточком губ. — І тепер навіть радий, що ви його обрали для проекту. Бо інакше я б тебе не зустрів.