Розділ 28. Артур.

Я мав би вже стояти біля дверей. Сказати дякую за каву, за вечір — і поїхати.

Але чомусь ноги приросли до підлоги.

Вона стоїть біля стільниці, в тонкій світлій сорочці, яка зовсім не залишає простору для уяви.

Її волосся розтріпане, бо я сам розворушив той пучок, що вона собі накрутила на маківці. А я так відчути мʼякість та шовк її волосся в своїй руці..

Вона нервово крутить сережку й не дивиться на мене.

— Ти, здається, поспішаєш, — тихо каже вона.

— Ні, — відповідаю, голос звучить хрипліше, ніж хотів. — Не поспішаю… Я мало не запізнився, кусюко моя..

Ми дивимося одне на одного. Повітря між нами стає густим, майже відчутним на дотик.

Я роблю крок ближче, і вона теж мимоволі трохи нахиляється до мене — не тіло, а лише плечі, але цього досить, щоб мене накрило хвилею.

— А де Сашко? — питаю, хоча й так уже здогадуюся.

— У мами, — вона зітхає. — На кілька днів.

n  -- Як добре.. – прошепотів і куснув мочку вушка. – дитина відпочине з бабусею, а ти.. зі мною..

Крапка.

Ось він — момент, після якого все буде інакше.

Я роблю ще крок і опиняюся зовсім поруч.Чую, як вона різко вдихає, бачу, як напружуються пальці на чашці.

— Тоді, мабуть… я залишуся. — Голос мій звучить тихо, але без тіні запитання.

Вона піднімає на мене очі. І в них все — розгубленість, страх, бажання.

Мені хочеться стерти цю боротьбу з її обличчя.

— Артур… — її голос майже зривається.

Я торкаюся пальцем її губ, відчуваю їх м’якість, тепло.

Серце гупає, як барабан.

Кіт Семен, ніби відчувши, що далі буде цікаво, зістрибнув із комода й потерся об мою ногу. Анна швидко переводить погляд на нього, потім знову на мене.

— Він так ніколи не робить… — тихо каже.

— Добре, що зі мною робить, — усміхаюся я, і бачу, як її плечі трохи опускаються, наче вона здалася.

Я прибираю палець з її губ, але вона не відступає. Лише дивиться — широко розплющеними очима. Ще мить — і я нахиляюся, дозволяючи тому магніту, який між нами, зробити свою справу.