Розділ 27. Анна

Господи! Що я творю?! Цей рудий ураган зовсім мені мізки виніс.. останні. Пів дня, ходила усміхалась собі, як дурепа. Навіть Сашко вранці перепитав, чи все нормально з його мамою. Але ж ні, все добре.. навіть занадто. Це я закохалась, чи що? Чи можливо взагалі таке??? Я після чоловіка, точніше після його вчинку, навіть думки не допускала про якість стосунки. А тут.. нате! Вклепало по самі вінця…Але ж так хочеться знову відчути під пальцями його шкіру, потягнути трохи за ту сонячну чуприну та вдихнути мускусний аромат його тіла десь біля шиї.. Уууу, мать.. оце тебе понесло…

Пальці спрацювали швидше за мозок і я тільки за хвилину отямилась від того, що сама тільки-но надрукувала йому. Запрошення. Я запросила його на каву.. до себе.. ще й Сашка вдома немає. І не буде дня зо два. Сьогодні його забирає моя мама до себе на декілька днів. Давно не бачила онука, та і я не проти. Нехай навіть і прогуляє день в школі, нічого йому не станеться за ці дні..

О, Боже! Це ж треба мабуть переодягнутись?! Бо я вся пропахла їжею..

Я відчуваю, як серце гупає в горлі.

Мене трусить, як підлітка перед першим побаченням. Ну серйозно, Аню, що ти робиш?

Відкриваю шафу — і тупо дивлюсь на одяг.

n  -- повна шафа шмаття, а вдягти нічого.. Як завжди! — шиплю пошепки, хоча переді мною, на хвилиночку, три полиці суконь.

Зрештою, витягаю світлі джинси й просту білу сорочку. Така собі «вдома, але при цьому дуже навіть нічого».

Гасаю по хаті, як ушпарена..

Там пляма, тут крихти. А це що за чашка? Не памʼятаю такої! Ой, та кого я обманюю?! Мені взагалі нема діла, звідки взялася та чашка. Я просто дико хвилююсь. Але ж я на своїй території. Не зʼїсть же він мене в решті решт. А може я й сама хочу цього?! Ну, щоб хоч понадкусував.. Трясця… про що я думаю..?

Семен заходить на кухню, сідає посеред плитки й з цікавістю спостерігає, як я бігаю туди-сюди з ганчіркою.

— Не дивись так! — гаркаю на нього, а потім вибачаюсь. — Пробач, я нервую.

Телефон дзенькає — Артур відповів коротко:

«Буду за пів години. Не передумала?»

Я ковтаю повітря. В сенсі? От нащо таке питати у жінки? Я ж тепер можу і передумати.. Але чи хочу?

— Ну все, Аню, відступати пізно, — шепочу собі й швидко заплітаю волосся в неідеальний, але грайливий пучок.

Чайник уже свистить, я виставляю на стіл дві чашки, а сама ловлю своє віддзеркалення в темному екрані мікрохвильовки.

Ти  не на побаченні. Ти просто п’єш каву з… ну добре, майже з чоловіком своєї мрії.

І саме в цей момент дзвонить домофон.

Все. Моє серце остаточно стає десь у п’ятах.

Дзвінок у двері пролунав так голосно, що я мало не впустила чашку.

Семен підскочив і, як справжній господар, першим побіг до дверей.

— Спокійно, — шепочу сама собі й вдихаю глибше, ніж треба.

Вибігаю у двір, звідти до хвіртки. Довбаний домофон! Коли я вже викличу майстра, щоб зробив мені ту бісову кнопку відкриття..

Артур стоїть на сходах, біля паркану недбало припакрований його чорний монстр на колесах. Високий, рудувате волосся скуйовджене, наче після дощу, чорна футболка, обтисла його міцне тіло. Ой, шось мені недобре.. коліна так зрадницьки підгинабться, того й гляди ляпнусь перед чоловіком ванільною калюжкою.

Він усміхається, і від цієї усмішки в мене моментально прокидаються сироти потвсьому тілу. От як він це робить?!

— Привіт, — каже тихо, так, ніби це наш маленький секрет.

— Заходь, — відповідаю я, дивуючись, що взагалі можу говорити. Пропускаю чоловіка вперед і він впевненим кроком прямує до дверей будинку. Заходить в середину так швидко, що складається враження, наче за ним вовки женуться. Або він теж боїться передумати?

Він обережно знімає кросівки, Семен уже біля нього, обнюхує й… треться об ногу, вимагаючи уваги.

Я завмираю — мій кіт зазвичай так робить лише зі мною й Сашком.

— Схоже, ми з ним уже подружились, — Артур нахиляється й проводить долонею по котячій спині.

Семен вдоволено муркоче.

— Це… диво, — виривається в мене.

— Можливо, він відчуває, що я прийшов з миром, — його усмішка стає ширшою, очі теплішають.

Ми переходимо на кухню, і він сідає за стіл, наче це вже його місце.

Я розливаю каву, руки трохи тремтять, і він, помітивши це, легенько торкається моїх пальців, щоб прийняти чашку.

— Нервуєш? — питає тихо.

— Трохи, — зізнаюсь я. — Не щодня до мене отак… приходять.

Він дивиться на мене так, ніби сканує кожен мій рух, і раптом у кухні стає тихо-тихо.

Семен іде в іншу кімнату, чайник перестає шуміти, годинник на стіні, здається, зупиняється.

Артур відсуває чашку, встає й підходить до мене.

Його рука торкається мого обличчя, великий палець ковзає по щоці.

— Ти не проти, якщо я… — він не договорює, але я вже знаю, що буде далі.

І цього разу я не відводжу погляду. Я сама хочу..

Не тікаю.

Просто дозволяю йому нахилитися ближче.

Поцілунок виходить тихим, теплим, але з такою кількістю невимовних слів, що мені перехоплює подих.

Моя рука сама тягнеться до його потилиці й заплутується в рудому волоссі.

Він сміється губами й цілує ще раз — довше.

— Це було запрошення лише на каву? — шепоче, коли ми відриваємось одне від одного.

— Побачимо, — відповідаю, ледве стримуючи усмішку і мʼяко відштовхую його до стільця.

Ми повернулися за стіл, але каву вже пили інакше.

Я сиділа навпроти, підтягнувши коліна на стілець, і спостерігала, як він обхоплює чашку двома руками — ніби намагається заспокоїти пальці, які ще кілька хвилин тому ковзали по моїй шкірі.

— Ти виглядаєш інакше, ніж я уявляв, — раптом каже він.

— Це комплімент чи образа? — я піднімаю брову.

— Комплімент. Я думав, що ти будеш… — він задумливо дивиться у вікно, — холоднішою.