Розділ 26. Артур

В офісі було звично гамірно: телефон дзвенів, Назар когось «строїв» у сусідньому кабінеті, менеджери бігали з папками.

Але мене це дивним чином не дратувало.

Навпаки — вперше за довгий час усе це здавалося не хаосом, а живою музикою, яка лише грає на тлі.

— Ну ти даєш, — Назар, побачивши мене, розтягнувся в усмішці. — Ти або виграв суд на мільйон, або знайшов собі нову фішку в житті.

— Просто ніч нормально проспав, — відмахнувся я.

— Ага, розкажи це комусь іншому. — Він підморгнув. — У тебе на обличчі написано, що тут замішана жінка.

Я лише хмикнув і сховався у кабінеті, але Назар, як завжди, був правий.

Думки крутилися навколо неї.

Її запаху, її розгубленої усмішки, того короткого, але такого правильного поцілунку.

Це було не схоже на мої звичні романи. Це було… по-справжньому..

Мої пальці все ще пам’ятали, як вона стиха тремтіла, коли я заносив Сашка в будинок.

Я відкинувся на спинку крісла.

Стіни кабінету раптом здалися тісними, ніби я сидів у коробці.

Хотілося знову вийти на вечірнє повітря, відчути, як вона дивиться на мене здивованими очима, як насилу стримує усмішку.

— Ти знову задумався, — Назар повернувся, уже без своєї хронічної усмішки. — Ну, давай. Вивалюй усе, поки не вибухнув.

Я потер потилицю, зробив ковток холодної кави й нарешті здався:

— Це… не схоже на все, що було раніше.

— О, — Назар підняв брови. — Вперше бачу тебе в такому стані. Вшторило?

Я лише посміхнувся.

Можливо, він мав рацію.

Це було не схоже на мої звичні короткі романи, де все легко починається й так само легко закінчується.

Це було… по-справжньому.

Небезпечно, хвилююче, десь навіть трохи боляче — але я вже не хотів від цього відмовлятися.

Я відкрив телефон і подивився на повідомлення.

Вона ще не писала.

І чомусь мені не хотілося чекати.

Хотілося діяти.

Я довго дивився на екран, ніби від цього мало з’явитися її повідомлення.

Не дочекавшись, набрав сам.

Артур: «Привіт. Шо робиш?» -- господи, яка банальщина. Але я вже сто років не переписувався з дівчатами. І ні біса не розумів, з чого треба починати розмову.

Відповідь прийшла майже одразу:

Анна: «Виконую роль Юлія Цезаря. Намагаюсь робити декілька справ одразу. Готую, працюю і борюсь з котом на килимку, на якому я стою, а він лежить.» -- мене усміхнула ця відповідь. Проста, дива і щира. Я навіть уявив її біля плити та з телефоном затиснутим між вухом та плечем.

Артур: «І як битва?»

Анна: «Кіт переміг. Падлюка пухнорила. Але я не здаюсь!» -- тут я вже мало не розреготався.

Анна: «А ти що робиш?» -- прилетіло одразу ж від неї.

Я всміхнувся.

Вона писала так, наче й не було того вечора, того поцілунку — але я знав, що вона теж його пам’ятає.

Артур: «Працюю. І думаю, що кава з тобою була б кращою за офісну.

Зроби мені хоч віртуальну чашку?»

Пауза. Потім з’явилася відповідь:

Анна: «Віртуальна кава без смаку.

Хочеш -- приїзди, у мене є справжня.»

Наче хтось увімкнув світло.

Я схопив куртку й вийшов, навіть не пояснивши Назару, куди йду.

Здається, він і так знав.