Розділ 25. Артур

Машина летіла нічною дорогою, і єдиним звуком було рівне дихання дітей на задньому сидінні.

Сашко, Мишко й Микита поснули майже одночасно — голови звисли на плечі один одному, а в темряві салону було видно лише їхні спокійні профілі.

Анна сиділа поруч, втупившись у вікно, але я відчував її напруження навіть крізь тишу. Її плечі були підтягнуті, пальці міцно стискали ремінь безпеки, а коліно час від часу здригалося.

Я ловив себе на тому, що хочу торкнутися її руки й сказати, що все добре.

Що ніхто з нас не зійшов з розуму.

Що все це – нормально.

Але слова застрягли в горлі, бо сам я теж ще не розумів, що зі мною відбувається.

Спершу завіз племінників. Сестра вийшла нам назустріч, і, звичайно, почала допит:

— Де ви так засіли? Діти напівмертві!

— Батутний парк, — коротко кинув я, дістаючи Микиту з машини.

— І ти виглядаєш задоволеним, — прищурилась вона.

— Тому що це був хороший день, — відповів я і, не давши їй часу на додаткові запитання, попрямував назад до авто.

Коли ми знову залишилися вдвох із Анною і сплячим Сашком, у машині стало ще тихіше.

Я побачив її профіль у світлі ліхтаря й відчув, як у грудях знову з’являється те дивне тепло, що почалося ще на батуті, коли я ловив її за талію.

— Давай я його занесу, — сказав я, коли ми під’їхали до її дому.

Вона хотіла щось заперечити, але я вже обережно виймав малого з автокрісла, притискаючи до себе.

Хлопчик навіть не поворухнувся, лише видихнув уві сні, поклавши голову мені на плече.

Будинок зустрів нас запахом пирога й затишком.

І тут з’явився він — кіт.

Семен вийшов, як господар, примружив очі, понюхав повітря — і раптом підійшов просто до мене, потерся об джинси й навіть випустив коротке мурчання.

— Нічого собі, — Анна здивовано підняла брови. — Він навіть мою маму ігнорує.

— Може, я йому симпатичний, — усміхнувся я. — Або просто добре стрибаю.

Вона ледве помітно всміхнулася, але швидко відвела погляд.

Я поклав Сашка в ліжко, накрив ковдрою, ще мить постояв — і відчув, що не хочу йти.

Не зараз. Не після всього.

— Кави? — запропонував я, коли вийшов у коридор.

Анна стояла, спершись на двері, і дивилася на мене так, наче намагається вирішити рівняння без розв’язку.

Її волосся вибилося з хвоста, на щоці — ледь помітна смужка від батутної сітки.

— Артур, — почала вона, але голос зрадницьки тремтів.

— Знаю, — перебив я. — Я вже досить порушив твій порядок останнім часом.

Я зробив крок ближче, другий — і вона не відступила.

Лише трохи підняла підборіддя, ніби викликала мене на дуель.

— Скажи тільки, що це не тільки я, — тихо мовив я, обережно торкаючись її щоки.

Вона дивилася мовчки, серце її калатало так гучно, що я майже чув.

І тоді вона зробила крок назустріч.

Це був не поцілунок-вибачення і не випадковий дотик.

Це був той самий, єдиний правильний момент, коли світ завмирає, а ти нарешті робиш те, що давно повинен був зробити.

Її губи були теплі й м’які, пальці стиснули мою футболку, наче боялися, що я відступлю.

Семен на комоді голосно замуркотів — і це чомусь розсмішило нас обох.

Ми відірвалися один від одного, сміючись тихо, майже беззвучно, щоб не розбудити дитину.

— Ти нестерпний, — сказала вона, але в голосі вже не було злості.

— А ти нарешті перестала мене виганяти, — відповів я. — Може, це прогрес?

Вона закотила очі, але не відступила, коли я знову нахилився.

А чайник так і не закипів того вечора.

Я вийшов з її будинку вже глибокої ночі. Ми просто силіли і дивились один на олного, наче вперше бачили. По суті, так і було… Вперше я бачив її такою сяючою і .. вільною.. Хоч трохи, але вона відпустила себе сьоголні. І цей поцілунок показав, що вона таки теж тягнеться до мене, як і я до неї.. наче магнітом.

Місто навколо було дивно тихим, ніби змовилося зберегти цей наш маленький секрет.

Я сів у машину, але не поспішав заводити мотор.

Кілька секунд просто сидів, упершись руками в кермо, і відчував, як все всередині мене змінилося.

Не різко — а тихо, майже непомітно, як змінюється вітер у полі.

І навіть повітря здавалося іншим — теплішим, густішим.

Я провів пальцем по губах і відчув, що посміхаюся.

Просто так, один, у темряві, посміхаюся, як підліток.

Семен, той клятий кіт, мабуть, теж усе зрозумів перший.

Може, й на краще.

Я відкинувся на спинку сидіння, завів мотор і ще раз глянув на темне вікно, за яким спала вона.

Звідти ледь тягнуло світлом нічника — теплим, жовтим, домашнім.

Це був не просто кінець дня.

Це був початок.