Розділ 24.Анна.

Наступного дня я ходила, наче заведена. Малого завела в школу. Він навіть збирався без вибриків. А от я сіпалась, наче перелякана.

Коли Наталя привезла Сашка зі школи я вийшла зустрічати їх до хвіртки, а за одним винести сусідці пиріг, який я спекла на знак вдячності.

— О, хтось сяє, як лампочка на ялинці.

— Це від кофеїну, — буркнула я, ховаючи обличчя. – а це вам до чаю. Смачного.

Але насправді мені й справді було дивно світло. Наче після довгої грози знову вийшло сонце.

Удома Сашко верещав від радості, коли почув про батутний парк:

— Мам, я ж казав, що треба побити рекорд! — і помчав шукати свої кросівки.

Я стояла посеред кімнати, спостерігаючи, як він метушиться, і відчувала, як усередині дві частини мене сперечаються.

Одна кричала: «Ти що, здуріла? Це ж він! Він знову закрутить тобі голову!»

А інша тихо шепотіла: «Ти ж бачиш, як щасливий твій син. Хіба це погано?»

У дзеркалі я помітила, що занадто довго підбираю сережки. «Це не для нього. Я сама хочу бути сьогодні красивою», — вмовляла себе, обираючи ті самі срібні, що ледь торкаються шиї.

Семен, наш кіт, сидів на комоді й дивився на мене своїм всезнаючим котячим поглядом.

— Не дивись так. Це не побачення, — сказала я йому.

Семен лише поважно моргнув.

Коли позашляховик Артура під’їхав до воріт, я відчула, як серце знову зробило той клятий стрибок.

Сашко вискочив назустріч, а я ще мить стояла в коридорі, вдихаючи глибоко.

«Ти сильна. Це всього лише батутний парк. І це не побачення», — переконала себе і вийшла.

Світло неону миготіло над входом, створюючи відчуття, ніби ми щойно потрапили на зйомки кліпу початку двотисячних. Всередині гуділо, сміялося, кричало — діти, музика, баси. Повітря пахло карамельним попкорном і гумою батутів.

Артур знову приїхав з племінниками. Так навіть було краще. Не так напружуватиме це наше «не побачення». Чи як він там сказав – «тест-драйв». А мені так було спокійніше. Однозначно. Точно не буде розпускати руки, чи …. Чи може навпаки… я хотіла цього? Його міцного тіла, палкого шепоту біля вуха…

Ох… Ну я і заварила кашу…

Сашко, Мишко й Микита з криком зірвалися з місця ще до того, як я встигла зняти куртку. Артур спокійно кинув її на диван у зоні очікування, ніби він тут свій.

— Ти йдеш? — запитав, дивлячись на мене з тією ж підозрілою усмішкою, що й зранку.

— Я? — перепитала, але його погляд уже ковзнув до басейну з поролоновими кубиками.

— Ти ж не думала, що я залишу тебе на лавці для глядачів?

І ось я — на батуті. Нога трохи підгинається, серце вискакує в горло, а Артур сміється так, що його голос перекриває музику.

— Дивись під ноги! — кричить він і сам стрибає поруч, легко, немов це його стихія.

Камера ніби сповільнює рух, коли він простягає мені руку — і я чіпляюся за неї, щоб не впасти. Мої пальці ковзають по його долоні, і від цього дотику мене знову обдає жаром.

Діти кричать:

— Давай, тьотя Аню! Ще раз! — і я, на власний подив, стрибаю ще й ще.

З гірки я з’їжджаю прямо йому під ноги. Він підхоплює мене за талію, і на секунду все навколо стихає — музика, крики, навіть мої думки.

— Ти знущаєшся, — видихаю, намагаючись приховати усмішку.

— Ні. Просто намагаюся нагадати, що життя може бути легким, — тихо каже він, не відпускаючи.

У зоні кафе я намагаюся взяти себе в руки. Сидимо навпроти один одного, чашки кави парують. Діти знову кудись зникли, залишивши нам кілька хвилин тиші.

Слухай, — Артур розмішав цукор у каві й глянув на мене трохи зверхньо-замріяно, — ти ж тоді теж тусила?

— Дивлячись де, — я примружилась.

— Ну не знаю… «Паті-па», «Саксон», «Форсаж»? — він примружився у відповідь.

Я аж розсміялась:

— Боже, так! «Форсаж» із цими божевільними чергами й неоновими браслетами! А «Паті-па» — це ж легенда.

— Та, особливо коли після другої ночі хтось починав танцювати на барній стійці, — хмикнув Артур.

— А ще ці коктейлі… зелені, сині, червоні. Як ми взагалі дожили до сьогодні — загадка, — я не стримала сміх.

— Дожили, бо були молоді й уперті, — серйозно відповів він. 

Мені на мить здалося, що запах тісного, наповненого потом й димом клубу повернувся — суміш сигарет, дешевих парфумів і розпеченого повітря з танцполу. В голові почав гудіти бас, наче знову була там, серед неонових вогнів і голосів друзів, які кричали через музику. І, хоча зараз ми сиділи за столиком у спокійній кав’ярні, серце раптом стиснулося від ностальгії і дивного відчуття — що час не просто пройшов, він залишив свій слід у нас обох.

— Ха, і хто б тоді міг подумати, що через стільки років ми ще опинимося за одним столом? — Артур усміхнувся, помітивши, як я завмерла.

— Хто б… — я посміхнулася, і в очах у мене пробігло щось тепле, але стримане.