Розділ 23. Артур і Анна.

Мені все сподобалось.

Ні.

Не так.

Мені ніхріна не сподобалось.

По роботі — так, усе чітко, навіть ідеально. Але її погляд… холодний, діловий, відсторонений — бісив.

Я хотів бачити інші очі. Ті, що сміялися, коли ми стояли біля школи. Ті, що розширювалися від хвилювання, коли я нахилявся ближче.

Анна втекла з переговорки так швидко, наче я горів.

Марк, як і годиться, сипав компліментами своїй зірковій співробітниці, а я кивав і вдавав, що слухаю, — насправді рахував секунди.

Вийшовши в опенспейс, я встиг побачити, як біля ліфтів миготить знайома маківка.

Вона метушилася з рукавом рожевої вітрівки — і це дало мені шанс.

Три кроки. Два. Один.

Я опинився позаду, обхопив її руками й притис до себе, вдихаючи аромат її волосся.

— Артуре! — вона різко скрикнула й спробувала вирватися. – Орангутанг, чортів! – лайнулась.

Я навіть не зупинився. Підняв її трохи від підлоги, тримаючи міцно, і пройшов кілька кроків до пожежного виходу.

— Не рипайся, — нахилився до вуха, ледве стримуючи усмішку. — Бо вкушу.

— Що ти робиш?! — її голос став тихим, але гнівним.

Я прикусив мочку її вуха й відчув, як вона завмерла.

— Я ж попереджав, — прошепотів, захлинаючись власним бажанням.

Вона знову сіпнулася, брикнула ногою, але я вже впирався плечем у зачинені двері й тримав її обома руками.

— Не пущу, — вирвалося майже риком.

Її волосся лоскотало мені обличчя, серце гупало так, що, здавалося, його чує весь поверх.

Вона дихала швидко, гаряче, і ця близькість доводила мене до божевілля.

Анна.

Моє серце калатало так, що в скронях стукало.

— Пусти мене, Артуре. — Сама здивувалась, як різко це прозвучало.

— Ні, — його голос був тихий, але впертий. — Не цього разу.

— Ти думаєш, що маєш право так мене зупиняти? — я втиснулася плечима в металеві двері. — Ти навіть не уявляєш, що наробив.

— Наробив? — він звів брови.

— Так! — відчула, як у горлі щось защеміло. — Того разу я забула про Сашка. Забула, що він чекає мене після школи. І знаєш, що я робила? Слухала, як ти розповідаєш мені про свої тусовки і дискотеки.

Він на секунду завмер, а потім його губи ледь-ледь розтягнулися в усмішці.

— Тобто я настільки крутий, що зміг вибити Анну Коваль із графіка?

— Це не смішно! — я майже крикнула. — Я сім років живу так, щоб він не відчував, що тато його покинув, щоб нічого не пропустити. А ти зʼявився — і все зламав.

Артур перестав посміхатися. Погляд став глибоким, серйозним.

— Анно, — його голос був глухим і теплим водночас, — може, ти просто дозволила собі на хвилину… видихнути?

— Я не можу дозволяти собі таке, — прошепотіла я, відчуваючи, як щоки горять. — Він — усе, що в мене є.

— І це прекрасно, — він зробив півкроку ближче, так що від нього пахнуло кавою й деревиною парфуму. — Але хіба це означає, що ти не маєш права на власне життя?

Я мовчала. Він мав рацію, і це бісило.

Він раптом усміхнувся ширше, наче вирішив, що вистачить цього поєдинку.

— Добре. — Артур підняв руки, ніби здається. — Тоді зробимо так. Побачення — версія «лайт». Я, ти і Сашко. Завтра ввечері. Батутний парк, піца, морозиво.

— Що? — я кліпнула очима.

— Ну ти ж не можеш злитися на того, хто робить щасливими дітей, правда? — він нахилився і змовницьки підморгнув. — Обіцяю, без гучної музики й коктейлів.

Я зітхнула, відчуваючи, як усередині мене щось здається.

— Це не побачення, — буркнула я, намагаючись виглядати суворо.

— Назвемо це… тест-драйв, — його усмішка стала майже нахабною. — Я ж маю довести, що заслуговую на твою увагу.

І, чорт забирай, я вперше за довгий час ледь не засміялась.