Розділ 19. Анна.

Двері клацнули, і тиша будинку обрушилася на мене, як ковдра. Я кинула сумку на стілець, не роззуваючись, і майже на автоматі поставила чайник.

У голові дзвеніло.

Не від кави.

Не від браку сну.

А від його голосу, від сміху, від того, як він розповідав про свої провали на контрольних і про те, як ганяв на скейті біля Арки Дружби народів. Наче хлопчисько, а не дорослий чоловік. І я ловила себе на тому, що… усміхаюся.

Вмостилася на табуреті, впершись ліктями в стіл, і вперше за довгий час дозволила собі нічого не робити. Просто сидіти й згадувати.

Аж тут — дзвінок домофон, вирвав мене зі спогадів. Гучний, різкий, наче ляпас. Я здригнулася, ледь не збивши чайник з плити, й побігла до коридору. Навіть не олянувши на екран панелі, добігла до хвіртки і розчахнула її настіж.

На порозі стояла Наталя, тримаючи Сашка за плече.

— От так і знала, що ти запрацювалась! — вигукнула вона. — не бережеш ти себе, мать! Хоч каву пила сьогодні?!

n  -- Що.. –не зрозуміла спочатку. – Ага.. – кивнула.

Та син виглядав абсолютно щасливим — навіть не образився, що мама не зустріла його біля школи, як завжди.

— А тітка Наталя одразу сказала, що сьогодні мене забирає. Так класно на машині їздити, мам! Давай і тобі купимо!!

Я усміхнулась та одночасно обдало соромом.

— Ой, Сашку, пробач… — я схопила його в обійми. — Справді, мамі щось закрутило голову.

Наталя хитро прищурилася.

— Закрутило? Ну-ну. — Вона пропустила Сашка вперед і  вже відходячи до свого будинку додала тихіше: — Потім розкажеш… -- і підморгнула. А я зрозуміла, що тепер тільки лінивий не теревенив про вранішній цирк.

Я зачинила двері й сперлася на них спиною. Син побіг до себе в кімнату, тож у мене ще було трохи часу привести думки до ладу.

Мене обпекло — не від злості на Наталю, а на себе.

Я завжди все пам’ятала. Завжди була зібраною. А сьогодні — забула.

Забула про школу.

Про розклад.

Про все на світі.

Я забула про власну дитину!

І від цього стало холодно.

Чайник засвистів на кухні, але я не пішла. Просто стояла й думала, як легко він — Артур — увірвався в мій простий, чіткий, безпечний світ і зробив отаке.