Розділ 18. Артур

Ми сіли біля вікна. Кав’ярня майже порожня, грає тихий джаз, а від великої еспресо-машини тягнеться запах свіжозмеленої арабіки.

— Це викрадення, — буркнула Анна, коли я подав їй чашку латте.

— Найм’якше з усіх можливих, — відповів я. — Тут навіть викуп не вимагають.

Вона скосила очі, але ковтнула кави.

— Слухай, — її голос став серйозним. — Ти чого добиваєшся?

Я зробив ковток свого американо і, не відводячи погляду, сказав:

— Хочу тебе трохи краще знати.

Вона вже відкрила рота, щоб щось заперечити, але я випередив:

— Розкажу чесно — у мене двійнята-племінники, Мишко і Микита, їхня мама мене постійно допитує, коли я нарешті приведу «нормальну жінку» на сімейні збори. — Я усміхнувся краєм рота.-- Це наче знак згори, тобі так не здається?

Анна пирхнула.

— Знак? Артуре, це всього лише школа.

— Ну добре, — підняв руки. — Тоді розкажи про себе. Де ти вчилася?

Вона задумалась.

— КНУ. Журфак. А ти?

— КПІ. Економічний факультет, — відповів я. — Але тоді я більше тусив, ніж вчився. Згодом здобув ще й спеціаллність реабілітолога, бо спорт мене затягнув.

Анна скривилася, але в її очах майнула цікавість.

n  -- Нагулявся?

n  -- Щось типу того. Але й тоді ще продовжував трохи тусити).

— Де саме тусив?

— «Бочка на Подолі», «Партизан», — почав перераховувати. — А ще на Трухановому на вечірках з фаєр-шоу. Оці всі від «КісФМ» , О, а ти не була в 2007-му на Карл Коксі?

Вона різко підняла голову.

— Стривай! — усмішка торкнулася її губ. — Ти теж був там?

— Ще й як! — я розсміявся. — Стояв десь біля сцени, коли вона завалилася, пам’ятаєш?

Анна схопилася за рот і теж засміялася.

— О, Боже! Я тоді подумала, що це кінець світу.

— Кращий сет у моєму житті, — зітхнув я. — Пилюка, звук і це відчуття, що ми всі — одна велика зграя.

Анна дивилася на мене вже зовсім іншими очима.

— А мені на Сенсейшені більше сподобалось.. Ти був? – я просто тихо кивнув, посміхаючись. -- Слухай, можливо, ми навіть перетиналися тоді…

— Можливо, — підтвердив я, відчуваючи, як повітря між нами стає густішим. — Київ тоді був маленьким світом.

Ми ще трохи поговорили про старі київські кафешки, перші коворкінги, і навіть згадали «Київський фестиваль вуличної їжі», коли вся компанія Анни втекла з лекцій і поїхала пробувати тайські роли на ВДНГ.

Вона сміялася щиро, і мені хотілося, щоб ця розмова ніколи не закінчувалася.

— Ну, принаймні тепер я знаю, що ти не тільки суворий бізнесмен, — сказала вона, закінчуючи каву.

— Я взагалі-то колись був нормальним хлопцем, — усміхнувся я. — І, може, ще не зовсім зіпсувався.

Анна кинула на мене погляд, у якому промайнуло щось тепліше, ніж зазвичай.

— Поживемо — побачимо.

Я відчув, як у грудях стає легше. Вона не втекла, не закрилася. Вперше ми просто говорили — і це було краще за будь-який діловий контракт.

Ми вийшли з кав’ярні вже під обід. Сонце пробивалося крізь легкі хмари, світло було м’яким, але відчуття — зовсім не легкі.

Анна мовчала, коли я відчинив їй дверцята авто. Сіла повільно, склавши руки на колінах, наче намагалася тримати себе в руках буквально.

Діти, звісно, були не з нами, тому в салоні стояла тиша. Лише шум міста за вікном і двигун.

— Про що думаєш? — обережно запитав я, коли ми зупинилися на світлофорі.

Вона здригнулася, ніби я зловив її на гарячому.

— Та так… згадую. — Анна дивилася у вікно, але я бачив, як у її віддзеркаленні в склі грає усмішка. — Той Карл Кокс… Всі мокрі, пилюка, музика… А потім я ще тиждень ходила сипла, бо горло зірвала.

Я не втримав сміх.

— А я наступного дня не вийшов на підробіток — і мене вигнали… — я кинув на неї короткий погляд — …не пошкодував ні на секунду

Анна повернула голову до мене, і я впіймав її очі.

— Так дивно, — сказала тихо. — Може, ми й справді перетиналися. Стільки людей, а ти зараз сидиш поряд, везеш мене, наче так і треба.

— Так і треба, — відповів я серйозніше, ніж хотів.

Вона не відвела погляду одразу. Щось змінилося в її обличчі — наче на секунду розчинилися всі її захисні механізми.

До самого будинку вона більше не говорила. Я теж. Напруга в машині була така, що можна було різати повітря ножем.

Коли ми зупинилися біля її хвіртки, вона вже тягнулася до ручки дверей, але я сказав:

— Анно.

Вона зупинилася й повільно повернула голову.

— Дякую за розмову, — промовив я тихо. — Це було важливіше, ніж ти думаєш.

Вона нічого не відповіла. Лише кивнула і швидко вийшла. Я дивився, як вона йде до дверей свого двору, і відчував, що хочу ще. Таких ранків, кави, ще цієї її напівусмішки.