Розділ 16. Артур

Торговий центр порожніє. Лише приглушене світло й відлуння наших кроків. Хлопців вдалося витягти із батутів лише обіцянкою морозива наступного разу. Тепер вони сплять на задньому сидінні мого позашляховика, розпатлані й щасливі.

Я зупиняюся біля будинку сестри, обережно дістаю двійнят. Мар’яна зустрічає мене з руками в боки:

— Артуре, ну-ка признавайся, хто вона?

— Пізно. Вони сплять, — киваю на дітей, ухиляюся від прямого погляду.

— Завтра. Зранку. Допит із пристрастю. — Її усмішка надто красномовна.

Я лише зітхаю, повертаюся до машини.

Анна сидить на своєму місці, дивиться на Сашка — її профіль м’який у світлі вуличного ліхтаря.

Дорога до її дому минає в тиші. Шум шин, сонне сопіння хлопця, і час від часу легке здригання Анни, коли машина підстрибує на вибоїні.

Коли зупиняюся біля її двору,не рощдумуючи  кажу:

— Давай я занесу його.

Вона здивовано зводить очі. На мить вагається, але зрештою киває.

Я беру Сашка на руки — він теплий, важкий, пахне карамеллю і пилом із батутів. Анна йде попереду, відмикає двері.

Будинок зустрічає тихим затишком, запахом випічки і яблук. Маубть якісь пиріжки пекла нешодавно. Між ногами одразу починає волочитись великий рябий кіт, не даючи нормально й кроку зробити. Анна, вимовивши якусь заковиристу лайку відгтовхує вусатого і той з шипінням летить в сторону кухні.

Дім гарний. Видно старий, аде двоповерховий, доглянутий зі свдим ремонтом. Величещний передпокій, який переходить в кухню. Пʼять дверей в кімнати на першому поверсі і сходи на другий.

-- Як ти все це опалюєш? – шепочу перше, що прийшло в голову, навіщось поки несу Сашка до кімнати, шлях до якої вказує Анна..

-- У мене твердопаливний котел, а другий поверх ми на зиму закриваємо . – пояснює вона, скоріш з вічливості. Навряд ій хочеться зараз вксти розмови саме про це.

Я кладу хлопця на ліжко, поправляю ковдру. Анна стоїть у дверях, тримає руки схрещеними на грудях, але погляд у неї м’якшає, коли дивиться на сина.

Виходячи з кімнати, я зупиняюся зовсім близько до неї — вона притискається до стіни спиною, а мені хочеться просунути руки під її сіру кофтину і нарешті торкнутися оксамитової шкіри.

— Дякую, — каже вона, тихо, щоб не розбудити Сашка.

І тут я не стримуюсь. Легко торкаюся її руки — лише кінчиками пальців, зовсім невинно.

Але вона різко вдихає, наче цей дотик обпік.

Я дивлюся їй у вічі — в них розгубленість, обурення й щось інше, чого вона, схоже, сама боїться.

— Завжди, — кажу тихо.

Вона робить крок в сторону, бо назад шляху немає, створюючи між нами відстань, але не відводить погляду.

— . Пізно вже.—опускає погляд і обіймає себе руками. Колись я так тебе обійму кусючка і тобі вже ніколи не буде холодно..

Я киваю. Треба піти, бо якщо хоча б на мить затримаюсь, то більше не зможу її покинути. А для неї це занадто рано.. Вона мене третій раз бачить і до цього моменту не палала щастям від цього. Та здається, я щось розворушив в її серці сьогодні. І це не може не тішити.

— Гарної ночі, Анно.

Двері зачиняються майже безшумно.

В двір виходжу сам і прямую до хвіртки.

Подумати тільки, трохи більше тижня тому, я стояв тут де і хотів просто віддячити за порятунок. Хто ж знав, що мене так вклепає з першого погляду..

Я ще кілька секунд стою на ганку, вдихаю нічне повітря й відчуваю на пальцях тепло її руки.