Розділ 15. Анна

Я досі не можу повірити, що погодилася сісти в його машину. Ще годину тому я збиралася йти додому й провести спокійний вечір із Сашком, а тепер сиджу в якомусь сімейному атракціоні, п’ю каву навпроти Артура і намагаюся не дивитися, як він розстібає манжет сорочки. Господи, ну як можна так сексально розстібати манжети. Так тривале утримання дається взнаки.. Але до недавнього часу подібні думки мене не відвідували. Що ж змінилось?

Чорт забирай, що це взагалі було?

Він запропонував — ні, майже наказав — щоб ми поїхали разом, і я навіть не встигла заперечити. Сашко глянув на мене своїми величезними очима, і я, як завжди, здалася.

— Анно, — його голос повернув мене в реальність. — Ти вже розслабся, гаразд? Усе під контролем.

Я зиркнула на нього.

— Ти серйозно думаєш, що я напружена?

— Думаю, що ти готова в будь-яку секунду вскочити й утекти, — його усмішка була такою нахабною, що я ледве не вилила на себе каву.

— Може, і готова, — відрубала я. — Ти поводишся так, наче ми давні друзі. А ми — взагалі-то — ледве знайомі.

— О, а я думав, ми вже майже партнери, — він відкинувся на спинку стільця, спокійний, наче все це його абсолютно розважає.

Я відчула, як серце зрадницьки б’ється швидше. Ненавиджу, коли він так дивиться — наче бачить мене наскрізь.

— Партнери не змушують одне одного кидати все й їхати кататися на батутах, — сказала я, стискаючи горнятко.

— Я не змушував, — спокійно заперечив він. — Це було запрошення.

— Ага, дуже «добровільне» запрошення, коли твій син світиться від щастя, — пробурмотіла я.

Артур усміхнувся куточком губ.

— От і добре. Значить, не дарма приїхали.

Я відвела погляд до скла, де Сашко разом із Мишком і Микитою змагалися, хто вище підскочить. І раптом упіймала себе на тому, що теж усміхаюся. Це трохи злякало.

Що він від мене хоче? Просто клієнт? Чи йому справді цікаво? Чому йому не байдуже, що ми робимо у п’ятницю ввечері?

Я ковтнула каву й різко поставила горнятко на стіл.

— Давай домовимося. На роботі ми обговорюємо лише роботу. А поза роботою… — я зам’ялася, бо не знала, що саме хочу сказати.

— А поза роботою що? — його голос був низьким, майже оксамитовим, і мені стало ще спекотніше.

— Поза роботою нас нічого не пов’язує, — сказала я тихіше, ніж хотіла.

Він не відвів очей.

— Ти так думаєш?

І я знала, що не відповім. Бо серце билося так, що слова просто застрягли в горлі.

Я вже відкрила рота, щоб щось відповісти, коли за склом пролунало гучне:

— Маам! Дивися! — Сашко, червоний від азарту, стрибнув так високо, що ледь не врізався головою в сітку.

— Обережно! — вигукнула я й схопилася за серце.

— Та все ок! — крикнув він і помахав мені рукою. Мишко й Микита тут же вирішили перевершити його й почали змагатися, хто зробить більше сальто.

Артур засміявся й кивнув у бік дітей:

— Здається, у них сьогодні свій чемпіонат світу.

Я сіла назад, намагаючись знову зосередитися на каві, а не на ньому.

— Головне, щоб ніхто не зламав собі нічого.

— Не хвилюйся, — його голос став м’яким. — Тут безпечно.

Я глянула на нього краєм ока. Він виглядав таким спокійним, впевненим… і чомусь це тільки сильніше дратувало.

— Ти завжди такий безтурботний?

— Ні, — усміхнувся він. — Просто сьогодні п’ятниця. І, здається, мені подобається проводити її саме так.

Артур так посміхався мені, щиро і відкрито, що я майже повірила.. Повірила, що можу йому подобатись, адже він це так явно транслював… Проте, я  нічого не відповіла.

Дивилася, як Сашко сміється разом із близнюками, і відчувала, як повільно відтаю.

Це виглядало майже… правильно.

Але я все одно не збиралася йому цього казати.