Розділ 14. Артур.

Двійнята й Сашко залізли на заднє сидіння, як маленькі вибухові пристрої — сміх, крики, суперечки, хто сидітиме біля вікна.

Анна спробувала втрутитися, але я вже рушив, і машина швидко наповнилася дитячим гамором.

— Ви можете трохи тихіше? — Анна обернулася до хлопців, але ті зробили вигляд, що не чують.

— Дай їм розігрітися, — спокійно сказав я, поглянувши на неї краєм ока. — Це краще, ніж якщо вони почнуть лупцювати одне одного.

— О, чудово, — пробурмотіла вона, знервовано застібаючи пасок безпеки. — І ти, мабуть, насолоджуєшся цим хаосом?

— Насолоджуюся компанією, — відповів я, тримаючи кермо однією рукою. — Не щодня мені випадає нагода підвозити таку чарівну четвірку.

Вона скосила очі на мене, і я відчув, як у салоні стає гарячіше.

— Може, ми все ж не поїдемо? — вона сказала це раптом, із надією, що я зупиню машину.

— Пізно, — я кивнув на дзеркало заднього виду. — Подивись на їхні обличчя. Вони вже уявляють себе на батутах.

Сашко й двійнята й справді завели веселий хор, кричачи наперебій про те, як вони влаштують «батутний чемпіонат».

Анна лише закотила очі й глибоко вдихнула.

— Ти ж розумієш, що я це роблю виключно заради сина, — нарешті сказала вона.

— Авжеж, — я посміхнувся, не відводячи погляду від дороги. — Але я все одно вдячний.

Коли ми нарешті доїхали, я заглушив двигун і обернувся до дітей:

— Правило номер один: ніхто не зникає без попередження. Зрозуміло?

— Так! — закричали всі троє, навіть не дослухавши.

Анна вже виходила з машини, демонстративно не дивлячись на мене.

— Якщо вони зламають там хоч палець, ти будеш винен, — кинула вона через плече.

— Чесна чоловіча, — відповів я, вибираючись назовні. — Навіть особисто підпишу гіпс, якщо треба.

Вона фиркнула, але я бачив — куточки її губ тремтіли від сміху.

Добре, ось продовження — сцена в батутному центрі, де Анна й Артур залишають дітей на майданчику й ідуть пити каву.

Діти висипали з машини, немов їх випустили з клітки. Ще за кілька секунд усі троє вже були в яскравих шкарпетках для стрибків і носилися між батутами, наче маленькі кулі.

Анна трохи розслабила плечі — принаймні тепер ніхто не рватиме її барабанні перетинки у машині.

— Кава? — запитав я, коли адміністраторка видала мені чек і жетони на годину.

— Добре, — коротко кивнула вона, наче визнала, що втечі вже немає.

Ми сіли за столик біля панорамного скла — звідси було видно весь майданчик, і Анна не відводила очей від Сашка. Я дивився на неї.

— Ти справді не любиш несподіванок, так? — спитав я, спокійно відпиваючи свою американо.

— Особливо коли вони виглядають, як викрадення, — буркнула вона. — Можна подумати, я мріяла опинитися в чужій машині з твоїми племінниками.

— Але ж опинилася, — я ледь помітно всміхнувся. — І навіть не вистрибнула на першому світлофорі.

— Я серйозно, — вона кинула на мене погляд, гострий як ніж. — Не всі можуть отак просто лишити роботу, плани, і рвонути розважатися.

— Анно, п’ятниця вечір, — я розвів руками. — Хіба не для того вигадали п’ятницю, щоб дозволяти собі трохи хаосу?

— У мене й так хаос, — відказала вона тихіше, і на мить виглядала втомленою. — Ти ж не знаєш, як воно — все тягнути самій.

Я нахилився трохи ближче.

— Може, розкажеш?

Вона різко повернулася до мене:

— Навіщо тобі це знати? Щоб було більше тем для флірту?

— Можливо, щоб зрозуміти тебе трохи краще, — відповів я спокійніше, ніж вона очікувала.

У цю мить підбіг один із двійнят — Микита, з розкуйовдженим чубом і щасливою посмішкою.

— Дядьку, дивись! Я вмію сальто! — і зник так само швидко, як з’явився.

Анна стежила за ним поглядом, губи її трохи розімкнулися.

— Ти непогано справляєшся з ними, — сказала вона мимохідь. — Вони тебе слухають.

— Питання авторитету, — відповів я, ковтнувши кави. — Може, колись і твій син буде мене слухатися.

— Не сподівайся, — буркнула вона, але в очах промайнуло щось тепліше.

— То ти все ще злишся на мене? — обережно запитав я.

— А ти як думаєш? — Анна підняла брову.

— Думаю, що так. Але ще й усміхаєшся, коли думаєш, що я не бачу. А ше, ти не можеш злитись на людину, яку врятувала. – усміхаюсь на всі свої тридцять два. – ти, можна сказати приручила мене. І тепер несеш повну відповідальність за моє життя добробут і серце.

Вона скривила губи, намагаючись приховати усмішку, і швидко втупилася у Сашка.

— Не вигадуй.

Я лише знизав плечима, а всередині відчув дивну полегкість: вона вже не була такою колючою, як на початку поїздки.