Розділ 13. Артур

Я дивлюся їй услід, як вона різко розвертається, і вирішую: ні, так просто я її не відпущу.

— Анно, зачекай, — кличу і роблю кілька кроків ближче.

Вона зупиняється, але не обертається. Сашко дивиться то на неї, то на мене, відчуваючи напругу.

— Що ще? — холодно питає вона.

— Є пропозиція, — відповідаю максимально спокійно, хоча всередині все грає. — Давай поїдемо в розважальний центр.

— Що? — вона різко обертається.

— Сьогодні ж п’ятниця. Діти нехай стрибають на батутах, розвіються після школи. А ми… — роблю паузу й усміхаюся. — Можемо просто випити кави.

— Ні, — відрубує вона.

— Чому? — щиро дивуюсь. — Це ж не побачення, якщо ти цього боїшся.

— Я нічого не боюся, — її щоки злегка спалахують, і я бачу, що влучив. — Просто у нас свої плани.

— Мамо, які плани? — одразу встряє Сашко. — Ми ж нічого не планували! — він уже світився від ідеї. — Мамо, ну будь ласка!

Анна закочує очі, але мовчить.

— Глянь на нього, — киваю я на Сашка, — він же мріє сьогодні побавитися з друзями.

— Це ти нечесно граєш, — її голос тихіший, але все ще з ноткою опору.

— Я взагалі люблю вигравати, — кажу і нахабно посміхаюся.

Вона стискає губи, дивиться на дітей, що вже стрибають навколо нас, і нарешті зітхає:

— Добре. Але лише ненадовго.

— Обіцяю, — швидко погоджуюсь. — максимум через дві години.

— Годину, — уточнює вона.

— Гаразд, годину, — погоджуюсь, але ми обидва розуміємо, що все затягнеться.

Анна хитає головою, ніби сама собі не вірить, і йде до машини.

Сашко щасливо підстрибує, Микита та Мишко верещать від радості, а я відчуваю, що виграв маленьку, але дуже важливу битву.