Розділ 10. Анна.

Ну й хам.

Ні, серйозно — як можна так влізти в чужу особисту територію? Хіба я не окреслила кордони одразу? Причепився, як банний лист до… неважливо.

От тобі і магія «костюму жінки». Як тільки одягаєшся пристойно, наводиш лад на обоиччі та голові, одразу ж чіпляються ось такі орангутанги, впевнені в своїй чарівності, як модель на подіумі з глибоким декольте до пупа. Треба було одягти звичні джинси та худі. І хвостик мишачий завʼязати на потилиці. О! І окуляри наступного разу на ніс натягну. А те, що цей наступний раз буде, я не сумнівалсь. Співпрацюємо врешті-решт. І відмовитись не можу, бо це робота, гроші..

Я відчуваю, як до скронь приливає кров, поки виходжу з ресторану. Зробила все, щоб не дати йому побачити, як мене трусить. Ні, я не буду дозволяти якомусь самовдоволеному власнику спортклубів так на мене впливати. Він не має права так… так легко мене роззброювати.

Сідаю в авто, яке викликала й майже одразу шкодую, що взяла цю зустріч на себе. Могла б спокійно передоручити проєкт колезі. Але ж ні, я, як завжди, мушу тримати все під контролем.

Чорт забирай, це було не просто флірт — він ніби спеціально копирсався в моїх болючих місцях.

“А твій чоловік теж маркетолог?”

Дідько! Я ледве стрималась, щоб не вистрілити йому в обличчя всі свої образи й біль.

Забрала Сашка від Наталі і довго дякувала їй за послугу стоячи на порозі. Я дійсно вдячна цій прекрасній за сьоголнішній день. Не знаю, що б робила без її допомоги.

Впоравшись з домашніми обовʼязками та так-сяк зробивши домашнє завдання, ми з малим почистили зуби та нарешті вклались спати. Та якщо син втомлений заснув майже одразу, довго не могла віддатися в обійми Морфея. Замість того, щоб відпустити цю сцену, я знову і знову прокручувала її в голові. Як він дивився на мене, як посміхався, як легко жонглював словами.

І якось зовсім не пасувало, що цей чоловік скоро “розміняє п’ятий десяток”. Він занадто… живий. І я занадто близько підпустила його до себе.

Наступного ранку я, як завжди, веду Сашка до школи. Вирішили не напружувати Наталю, а прогулятися із сином разом.

Осінь пахне яблуками й мокрим листям, Сашко щось безупинно щебече про свій новий конструктор. І я нарешті починаю відчувати, як вчорашня зустріч відпускає.

Аж раптом бачу його.

Артур стоїть трохи осторонь від шкільного подвір’я, в темно-синій куртці, руки в кишенях, обличчя зосереджене.

Серце зрадницьки підстрибує — чого він тут?

— Ти переслідуєш мене? — вихоплюється різкіше, ніж планувала.

Він розвертається до мене й усміхається так, ніби ми знайомі сто років.

— Доброго ранку, Анно.

— Що ти  тут робиш? — я стискаю руку Сашка трохи міцніше. – чи може я щось забула?

— Вибач, що налякав. Мої племінники теж тут вчаться. Забираю їх сьогодні з уроків.

Але обурення ще не вщухло.

— Ти вважаєш нормальним спершу втручатися в моє особисте життя, а тепер випадково “з’являтися” біля школи мого сина?

Він дивиться прямо, не кліпаючи.

— Може, це знак? — і його усмішка така нахабна, що я ледь не кидаю в нього рюкзаком Сашка.

— Знак того, що мені треба триматися від тебе подалі, — огризаюся і йду до виходу.Але, йдучи, чую його тихий сміх. І, чорт забирай, він звучить так, що мені хочеться озирнутися.