Розділ 9. Артур

Довбані затори. Довбаний центр Києва. Поки зловив всі світлофори та всіх пішоходів, які тяглися переходами, наче равлики, а зелений  мов спеціально горів довше, ніж потрібно було. А чи може мені так здавалось, бо я безбожно запізнювався? Ні, не так. Я поспішав до дінки, яку до болю в грудях хотів побачити.

Двадцяиь по пʼятій, і нарешті таки паркую свого монстра в дворах Рейтарської і швидким кроком направляюсь до акладу, де запланована зустріч. Та й це виявилось не так просто. Понастввили цих відкритих майданчиків, столи повиносили ледь не на проїжну частину, пройти нема де. А я здається дійсно старію, бурчу на молодь, як дід старий.. Але ж і сам колись тут тусувався. Оці всі перші барахолки, вінтажний вініл. Точніше, це зараз він він ажний, а тоді був цілком собі сучасний.

Діставшись нарешті потрібної адреси, зауважую, що зовні заклад дуже приємний. Маленький затишний ресторанчик із темним деревом і ароматом кави, де бізнес-зустріч перетворюється на майже приватну розмову.

Я помітив її одразу.

Анна сиділа в глибині залу, обличчя в напівтіні, тонкі пальці обережно стискали фігурне горня. Цікаво, що їй більше до смаку кава або чай..Вона виглядала спокійною, але я бачив, як напружені плечі видають її хвилювання. Я зробив кілька кроків і відчув, як усередині щось стискається. Дивно, я ж не хлопчисько, щоб хвилюватися перед зустріччю. Та я знав, шо теплої зустрічі годі й очікувати..

Ну і, як я вже сказав, зустріла мене кусюча Анна не вельми привітно.

— То це ти той самий власник спортклубів? — її голос був легким, але з тією ноткою іронії, яку я вже починаю впізнавати.

— А ти — та сама Анна, яка врятувала мені життя біля магазину, — відповів я, сівши навпроти. — Виходить, ми тепер у розрахунку. Тобі подобається цей заклад? Якщо тобі не комфортно, ми можемо перейти в інший? За місто, наприклад.. – навіщось змолов.. дурницю.

-- Мені все одно. Можна було навіть в офісі зустрітись. Але накази  начальства не обговорюються. -- . Відповіла сухо і посовалась на стільці. Ій явно не було комфортно, але справа зовсім не в ресторані. – А тобі як тут?

-- Мені подобається .. – я ліниво відкинувся на спинку і розстебнув піджак. Дарма одягнув його сьогодні. Але хотілось виглядати солідно. Дурень. – Тут, знаєш такий вайб кайфовий..

На останню фразу Анна закотила очі і куточок її соковитих губ поповз вверх. Це була посмішка?

-- що?

-- Нічого.. – відмахнулась. – Цей ваш зумерський жаргон, я ще тільки починаю вивчати і іноді почуваю себе просто неймовірно старою.. – вона затнулась, усвідомивши, що озвучила свої відчуття. Скинула на мене свої бурштиноі очі-вири і я помітив, як її щічки набули рожевого відтінку.

Вона скосила очі, наче хотіла щось додати. Різке і гостре, як вона вміє. Але стрималась.

Мені подобається, коли вона так робить. Це як виклик — і я, здається, люблю виклики

-- «зумерські» -- перепитав. – ти думаєш, що я молодший за тебе? – вона кивнула, а мені стало відверто смішно і я не стримався від гучного реготу, який однозначно збив з пантелику мою візаві. Але й одночасно, така здогадка безумовно потішила моє чоловіче его. Я таки добре зберігся. — А даремно, — віддихався я. — Я вже хлопчик дорослий, скоро розміняю п’ятий десяток.

Вона на мить завмерла, переварюючи у голові  мою фразу.

-- Ну що ж, якщо ми вияснили, хто з якої епохи, то пропоную повернутись нагальних питань. Давай до справи.

Я розгорнув папку й дістав з неї короткий бриф.

Анна миттєво переключилася в робочий режим: плечі вирівнялися, голос став чітким, навіть жорстким — без натяку на ті емоції, які я бачив на її обличчі, коли ми зустрілися вперше.

— Отже, цільова аудиторія — молодь 20–35, — почала вона, швидко пробігаючи поглядом по документах. — Ви хочете виділити преміум-напрямок, зробити акцент на персональному тренінгу й корекції харчування. Я правильно розумію, що йдеться про ребрендинг усієї мережі, а не окремих клубів?

— Так. Хочу, щоб проєкт був комплексним, — відповів я.

Мені подобалося дивитися, як вона працює. Її мозок, здається, обертався на шалених обертах.

— Добре, тоді пропоную розбити кампанію на три етапи:

— перший — тестова комунікація в діджитал, таргет на Instagram і TikTok, плюс короткі відео для YouTube Shorts,

— другий — офлайн-активації в самих клубах і партнерські інтеграції з брендами здорового харчування,

— і третій — медіакампанія з амбасадорами, бажано реальними клієнтами, а не тільки зірками. Люди довіряють живим історіям.

Вона підняла очі й зустріла мій погляд.

— Якщо ми все зробимо правильно, у вас буде не просто реклама, а ком’юніті навколо бренду. — Її губи ледь помітно вигнулися в усмішці. — Це працює краще, ніж будь-які білборди.

Чорт, мені подобалося, як вона говорить. Впевнено. Професійно.

І все ж я не втримався від того, щоб трохи розворушити цю крижану бізнес-оболонку.

— А твій чоловік теж маркетолог? — кинув я невимушено.

Вона сіпнулася, і я відчув, як напруга між нами підскочила.

— Це не має жодного відношення до роботи, — її голос став на тон нижче.

Телефон завібрував у мене в кишені.

Я глянув на екран і не зміг не відповісти.

— Секунду. — Прийняв дзвінок.

— Дядю Артуре, ти сьогодні приїдеш? — тонкий дитячий голос з іншого кінця одразу розтопив мене.

— Побачимо, малий, — тихо сказав я. — Я ще на зустрічі. Будь чемним, гаразд? Як там мама?

-- А мама пиріжки з вишнею пече. Тебе чекає. – відповів Мишко.

-- Ну якщо з вишнею, то я обовʼязково буду. Але ввечері, домовились?

— Ага! — і екран згас.

Анна мовчала, але я бачив, як у її голові крутяться думки.

— Це твоя дитина? — запитала раптово, й голос її здався надто гострим.

— А якщо й так? — підняв я брову. — Хіба це щось змінює?

Вона запалала очима, і в цю секунду я зрозумів — зачепив за живе.