Розділ 8. Анна.

От не могли ці двоє, я маю на увазі Марка і того загадкового замовника, домовитись про зустріч десь .. в якомусь менш пафосному місці, ніж Рейтарська. Не те, що б я не любила цей район. Та чого ж.. дійсно не любила. То як студентами були тут тусувались. Тут було багато цікавих місцин з живою музикою, недорогим пивом та неординарними особистостями. Колоритне, що й казати. Проте зараз це місце кавʼярень десятої хвилі, липових знавців робіт Ніцше та цілковитого фешену на всю голову..

Стою, дивлюсь на двері сильно модного ресторану в своєму сильно немодному брючному блакитному костюмі і ні біса не розумію, що я тут роблю. От чому не модна було зустрітись в офісі? Там хоча б я не відчуваю себе пʼятим колесом без зимової гуми на ожеледиці. Фух.. Хтось штовхнув мене в плече, бо ж стою посеред дороги і це таки змусило мене глибоко вдихнути і зробити крок в середину закладу. Мене зустріла дівчина-хостес, чи зараз так не можна говорити.. О! Точно, -- господиня залу. Вона окинула мене скептичним поглядом і , мабуть, якби не сучасні догми, які зараз впроваджуються в нашому європиїзованому суспільстві, вже видворила б мене в три шия, бо не пройшла по дрес-коду. Але, як добре, що мені по-цимбалам на подібні погляди.

-- Доброго дня, пані. – видушила із себе криву посмішку дівчина. – у вас заброньовано?

Я замʼялась, бо не знала напевне, чи бронював Марк столик.

-- Мабуть.. у мене тут зустріч.. рекламна агенція «Сяйво»..—промовила.

Дівчина кілька секунд щось тицяла в планшеті, а тоді знову вишкірівшись повела мене до столика в глибині залу, що ховався за розлогою зеленою рослиною, яку я навіть не намагалась ідентифікувати.

Подякувавши, дівчина вказала на кʼюар код, за я ким я можу переглянути меню і вильнувши стегнами обтягнутими яскраво рожевою спідницею залишила мене.

Відверто, я хвилювалась. Скільки проектів я вже вела, в «Сяйві» в тому числі, але я ніколи особисто не проводила подібні зустрічі. Ба більше, начальство завжди самостійно цим займалось. А я ж навіть не начальник відділу. Та годі себе накручувати.

Я дістала планшет, блокнот з деякими ідеями та стала чекати.

Час здався гумовим. Я розумію, що приїхала раніше, але я вже всі підбори відстукала під столом. Замовила собі мʼятний чай і намагалась спокійно сьорбати та насолоджуватись солодкувато-освіжаючим ароматного напою. Та раптом перед очима виник темно синій костюм. Велика жилава долоня з акуратним манікюром накрила високу спинку стільця навпроти, і довгі пальці наче по клавішам фортепіано зробили кілька рухів. Уух!! Невже до мене хтось підійшов знайомитись, а чи просто помилились?

-- Доброго дня, Анно. – пролунав знайомий голос і я одразу перевела погляд на обличчя. І треба ж.. не помилилась. Переді мною стояв той рудий, якого не так давно я рятувала. Вже починаю про це шкодувати..

-- пробач.. затори. Поспішав, як міг. – зухвало усміхнувся і всівся таки навпроти, склавши руки в замок піл підборіддям.

Я ж хапала ротом повітря..

-- Що?.. То це ти замовник? Клуби спортивні..

-- так, це я. – знов весело відповів. Смішно йому? – Каменяр Артур. – представився. – нарешті познайомились офіційно, Анно.

Оох, як же мені хотілось стерти з його обличчя цю нахабну усмішку. Так би і зʼїздила по мордяці папкою меню. Та, на жаль, є тільки довбаний кʼюар код. От ніякої романтики!