Розділ 7. Артур

Назар виявився швидшим, ніж я очікував.

Вранці, коли я ще не допив каву, він поклав на стіл папку.

— Ось, — сказав, ніби між іншим. — Анна Ковальчук. Тридцять пʼять років. Працює в рекламній агенції, спеціалізується на стратегіях і креативі. Мати семирічного хлопчика. Чоловік… — Назар зробив паузу, — офіційно не розлучені, але він за кордоном з початку війни.

Я взяв папку, перегорнув кілька сторінок. Фото з соцмереж, коротке резюме, навіть інформація про її улюблені кав’ярні. Назар завжди працював ретельно.

-- В рекламній агенціі, кажеш, -- задумоиво протягнув, гортаючи двома пальцями роздруковані папірці. Тримаючи на один з них підвів очі на друга.

— Добре, — сказав я. — Дякую.

— І що тепер? — запитав він, сівши на край столу. — Ти знову станеш героєм серіалу про одержимого бізнесмена, який ганяється за бідною дівчиною?

-- Та я от тільки що подумав, що наші клуби терміново потребують крутої реклами в інтернеті і не тільки. Ну там.. щнаєш, постери в метро, на зупинках громадського транспорту..—промовив буденно, роздивляючись одне з тих фото із соцмереж, що приніс Назар. Вона така гарна на ньому. Щаслива, усміхнена з палаючими очима. Волосся розвивається, бурштиновий погляд направлкний на її малого, що кутається в обійми його кусючої мами. А те, що вона кусюча, я вже відчув на собі.. і мені оз як хочеться відчути це знову..

-- Подасися до неї в агенцію?

Я мовчки допив каву.

— Ні. — Поставив горнятко на підставку. — Подзвониш ти. А потім домовимось про зустріч. Треба ж знати, з ким маєш справу, правильно?

Назар тільки закотив очі і зробив невизначений жест рукою, мовляв: «госсподи, з ким я працюю».

.

Насправді я вже знав, що хочу знову побачити її. Хотів почути, як вона знову різко відповідає, як в очах у неї блискає той вогник.

Того ж вечора я опинився біля її району. Спершу сказав собі, що це випадковість. Потім — що просто хочу переконатися, що з нею все гаразд.

Але коли побачив світло у її вікнах, зупинився й постояв кілька хвилин.

Просто дивився.

І зрозумів: відпустити цю історію я вже не можу.

Я переглядав папку, розуміючи, що фото, резюме й навіть улюблені кав’ярні — все тут. І раптом усвідомив, що щось змінюється всередині мене.

Мене більше не цікавило просто «хто вона». Мене почало цікавити, як вона працює. Як ця жінка, така жива й смілива, підходить до роботи.

— Саме з нею я хочу співпрацювати, — подумав я.

Не просто як з тим, хто врятував мені життя. А як з фахівцем, який вестиме проєкт для моєї мережі клубів. StoneFit… ідея, яку ми зараз запускаємо, потребує саме такого мозку, такого підходу. І, мабуть, лише вона зможе втілити це так, щоб мені не довелося нічого контролювати на кожному кроці.

Я згадав ту першу зустріч біля її будинку: бурштинові очі, легка усмішка, хитрий прищур. І відразу стало ясно: якщо хочу побачити, як людина працює, потрібно познайомитися особисто.

Це буде офіційна зустріч. Робота. Професійна.

Але, чесно кажучи, я вже точно знав — це буде не просто робочий день.