Розділ 5.Анна

Я довго сиділа на підвіконні, слухаючи, як за вікном дощ в’яло стукає по підвіконню. Лампочка на кухні відкидала на стелю теплу жовту пляму, Сашко вже спав, а я все ніяк не могла відірватися від своїх думок.

Чому я дозволила йому так на мене впливати?

Оцей його нахабний погляд, цей тихий голос, від якого по спині біжать мурахи… Я стискала горнятко з чаєм так, ніби воно могло врятувати мене від тих дивних думок.

Кіт зіскочив із холодильника, гепнувшись лапами на підлогу, й ліниво потягнувся. Добре хоч комусь у цьому домі не треба переживати через якихось рудих гігантів.

Вівторок зустрів мене запахом кави й настирним дзижчанням будильника.

— Мам, можна ще п’ять хвилин? — застогнав Сашко, закопуючись у ковдру.

— Можна, — зітхнула я, розуміючи, що й сама б не відмовилася. Але п’ять хвилин швидко закінчились, і вже за двадцять ми з сином бігли до школи, на ходу доїдаючи бутерброди.

Повертаючись додому, я ловила себе на думці, що відчуваю дивну легкість. Може, тому що вчора все ж видихнула й виплакала нерви. А може, тому що… сьогодні тренування.

І я, як би це не звучало, чекала його.

У спортклубі було порожньо — ранкові клієнти вже розбіглися, вечірні ще не прийшли.

Тренер з’явився з-за стійки з тією своєю невимушеною усмішкою, від якої наші дівчата в роздягальні завжди чомусь зітхають.

— Ну що, сьогодні доб’ємо твої ноги? — підморгнув він, подаючи мені гумову петлю для розминки.

— Якщо завтра зможу ходити — то давай, — відповіла я, відчуваючи, що щоки трохи теплішають. Ненавиджу, коли він отак дивиться.

Ми почали з румунської тяги. Спина горить, ноги тремтять, але я вперто тримаю техніку. Потім були випади, гіперекстензії, присідання з гирею. Тренер жартував, підбадьорював, іноді ледь торкався плеча, щоб виправити положення, і я ловила себе на думці, що мені це навіть подобається.

— Молодець, Анно, — сказав він наприкінці, коли я вже лежала розпластана на килимку й благала про милість. — Ти сильніша, ніж думаєш.

— Ага. Тільки завтра, якщо що, відправляй мені ліки й інструкцію, як вилізти з ліжка, — буркнула я, і він розсміявся.

Дорогою додому я знову згадала рудого. Чомусь його усмішка і сьогоднішнє тренування переплелися в голові, наче це взагалі були якісь пов’язані речі.

Я мотнула головою, намагаючись викинути його зі своїх думок. Мені й без нього вистачає клопоту.

Вечір вівторка настав тихо й майже буденно. Я встигла забрати Сашка зі школи, заскочити в супермаркет за продуктами, затягти той весь гамуз додому і тюнарешті таки  відписати на робочі листи.

Сашко вивалив на стіл цілий арсенал шкільних історій — хто кого штовхнув на перерві, чия мама принесла найсмачніші булочки й як він сам сьогодні отримав першу “зірочку” за малюнок. А ще в щоденнику цвіли писаною красою перші писульки-послання від вчительки до мене із зауваженнями, претензіями і обвинуваченням моєї дитини в усіх гріхах смертних. Я тільки на те зітхнула. Було б дивно, якби семирічний хлопчик сидів на одному місці на перерві і гортав книжечку. Авжеж він ганяє, звичайно він кричить на перервах і ясна річ він бʼється та штовхається, якщо йому прилітає. Мій син росте. І це нове суспільство, нова компанія, де він тільки вчиться адаптуватись. Але, на жаль, це не всі розуміють.. особливо в нашій системі освіти.

Син показав мені зошит з письма, в якому я щ цікавістю розглядала перші завитки та каракульки. Це було так мило, що мало не розчулилась.

— Молодець! — я поцілувала його в маківку й поставила на стіл вечерю. — Тільки з’їж спочатку суп, а тоді можеш трохи подивитись мультфільми.

Ми повечеряли, він пішов у свою кімнату, а я залишилася на кухні — мити посуд і прокручувати в голові план завтрашнього дня.

Все наче було нормально. Навіть дивно спокійно. І це почало насторожувати. Адже так завжди буває: коли тихо – чекай біди. Чи може то в мене якась дивна фаза циклу?

А може це все довбаний Інстаграм, який я необережно вирішила відкрити… Ну, і от на який ляд я це робила? Не заходила в ососбистий акаунт пів року, нічого було сунутись й зараз.

Перша ж реклама в стрічці — ідеально підтягнутий чоловік із рудуватою бородою й слоган:

«StoneFit — твоя сила, твій вибір. Нова лінійка клубів уже у вашому місті».

Я застигла з телефоном у руці.

StoneFit.

Я чула цю назву сьогодні на роботі — саме на цей бренд ми готуємо рекламну кампанію. А тепер він тут, на моєму екрані, з цим провокативним написом. І саме цей прокут став мені таким цікавим. Господи! Де ж я так нагрішила? Чи це карма?

Отож,  стало очевидно: той, кого я намагаюся забути, має до цього прямий стосунок.

Я закусила губу й кинула телефон на диван.

Ну от і все. Всесвіт явно вирішив, що я маю бачити його всюди.

З кімнати сина долинув сміх — він дивився якийсь мультик. Я глибоко вдихнула й пішла до нього, вирішивши, що з цими думками розбиратимусь завтра.

А завтра… завтра я знову поїду в офіс. І знову почую слово “StoneFit”.

І мені вже хотілося знати, що буде далі.