Розділ 4. Анна

Понеділок почався так, як і належить понеділку — з крику будильника, розлитого молока й загубленого шкільного черевика.

— Сашко, де твій ранець? — запитала я, одягаючи джинси на ходу.

— Я думав, ти його зібрала! — кричав він із коридору.

Я закотила очі. Ну звісно, мама ж — це магічна істота, яка одночасно працює, прибирає, вчить математику й ще й читає думки своєї дитини.

На кухні кипів чайник, підгоряв тост, а кіт сидів на підвіконні з виглядом Будди, наче нас усе це взагалі не стосувалося.

— Ти сьогодні якийсь надто спокійний, — буркнула я коту, розмазуючи масло по хлібу. — А могла б і допомогти, знаєш?

Він навіть не кліпнув.

Ми таки встигли в школу. Я завела Сашка до класу, почекала, поки він обміняється з другом суперважливими новинами, і поцілувала його в маківку.

— Поводься добре, — сказала я.

— Ага, — кинув він і вже тікав у свій перший-класний всесвіт.

На душі стало трохи легше. Мабуть, тому, що він тепер був під наглядом вчительки, а я нарешті могла зробити щось для себе.

Я давно записалася на тренування, але пропускала їх частіше, ніж хотілося б. Сьогодні вирішила не відмазуватись.

У роздягальні спортклубу було майже порожньо. Тільки одна дівчина фарбувала вії перед дзеркалом. Завжди ливувалась дівчатам, які навіть для походу в спортзал наводять марафет. Я ж іноді прибігала сюди навіть на вмившись, а тут, ціли макіяж з укладкою. Та ну і біс із рими, я сюди прийшла заради свого здоровʼя а не фліртувати.  Я переодяглася в легінси й топ, зібрала волосся в тугий хвіст і пішла в зал.

Там уже чекав мій тренер — Сергій. Суворий, високий, із тих, що вміють змусити працювати навіть найбільш ледачих.

— Привіт, чемпіонко, — усміхнувся він, кидаючи мені гантелі. — Готова сьогодні потерпіти?

— Я взагалі-то прийшла розслабитися, — буркнула я.

— Розслаблятися будеш на масажі, — відрізав він. — А тут ми робимо сідниці, щоб усі заздрили.

Я засміялася й стала до розминки. Кілька хвилин кардіо на біговій, потім присідання в «сміті» , випади. Сергій дивився уважно, поправляв техніку, іноді торкався плеча чи спини — обережно, але я відчувала його пальці навіть крізь футболку.

Не те щоб мені це не подобалося.

— Сьогодні робимо румунську тягу, — сказав він. — Три підходи по десять повторень.

— Сергію, ти мене ненавидиш?

— Просто хочу, щоб у тебе була найгарніша хода на районі.

Я взяла штангу. Хват твердий, спина рівна. Ноги трохи зігнуті. Повільно нахиляюся вперед, відчуваючи, як тягнуться біцепси стегон. Сергій стоїть збоку, стежить за кутом нахилу.

— Добре, — киває він. — Тримай лопатки зведеними. Не поспішай.

Я виконую десять повторень, ставлю штангу, віддихуюсь. М’язи горять, серце калатає, але є якесь задоволення — ніби справді роблю щось важливе для себе.

— Ще два підходи, і можна хвалитися в Інстаграмі, — підморгнув він.

— А ти мені підписників накрутиш? — огризаюся я, хапаючи пляшку з водою.

— Якщо пообіцяєш більше не прогулювати тренування.

Ми сміємося, і я знову берусь до штанги. Другий підхід дається важче. Сергій підходить ближче, страхує, тримає штангу біля моїх стегон. Я чую його тепле дихання й чомусь думаю, що треба було брати інший топ — цей явно занадто відкритий.

Третій підхід я роблю майже на силі волі. Випрямляюся, штанга важка, піт тече по спині, але я задоволено посміхаюсь.

— Молодець, — каже Сергій. — Тепер ти офіційно не слабачка.

Я ставлю штангу на місце, витираю обличчя рушником і… чую за спиною низький голос:

— Гарна техніка.

Я мало не впустила пляшку з водою. Повільно озирнулася — і побачила його.

Рудий стояв у темній футболці й спортивних штанах, спокійний, широкоплечий, із тим самим нахабним прищуром, який мене дратував.

— Ти… — ковтнула слину. — Ти мене переслідуєш?

— Я тут тренуюся, — спокійно відповів він, немов це найочевидніша річ у світі. — А ти, бачу, теж.

Сергій кивнув йому й делікатно відступив убік.

— Тоді я залишаю тебе під наглядом, — сказав мені. — Не перестарайся з вагою.

Я відчула, як щоки зрадницьки розігрілися.

— Я взагалі-то працюю, — сказала я, стискаючи рушник.

— Бачу. Дуже наполегливо, — кивнув Артур і нахилив голову набік. — Може, допомогти зі штангою?

— Ні, дякую, — відрізала я. — Сама впораюся.

— Не сумніваюсь, — тихо відповів він і пішов у бік лави для жиму.

Я видихнула, тільки коли він відвернувся.

Чорт. Навіщо він тут? І чому від його голосу серце стукає швидше, ніж від трьох підходів румунської тяги?

У роздягальні я опустилася на лавку й кілька секунд просто сиділа, тримаючи рушник у руках. Мені треба було перевести подих.

Сергій, звісно, нічого не сказав, але його погляд був промовистий: «О, так ось чому ти раптом почала ходити на всі тренування й не відмовляєшся від додаткових вправ».

Ну ні, це не через нього.

Точно не через нього.

Я розв’язала волосся, провела пальцями по мокрій шиї й побачила у дзеркалі своє відображення — трохи спітніле, з розчервонілими щоками.

І мене раптом вразила думка: а що, як він зараз десь у залі дивиться на мене?

Тягне час, робить вигляд, що тренується, а насправді — стежить?

Від цієї думки стало гаряче не менше, ніж під час останнього підходу.

Я нервово засміялася й сама собі насварилася:

— Спокійно, Анно. Він звичайний клієнт клубу. Великий, зухвалий, дратівливий — але клієнт.

Та чомусь, навіть коли я вийшла з клубу, його образ ішов поруч.

Сірі очі, легка усмішка, трохи нахилена голова — ніби він завжди щось приховує, але чекає, коли ти на це поведешся.

Сіла в маршрутку, притулила голову до холодного скла й відчула, що посміхаюся.

А потім одразу перестала, бо зрозуміла, що це поганий знак.