Розділ 2. Артур

Я не збирався йти до неї того дня.

Чесно. Просто опинився неподалік, навідував один зі своїх клубів — і ноги самі занесли до старого магазину. І наче випадково згадав, що хочу сказати «дякую».

Але коли хвіртка відчинилася й вона вийшла — у легкому сарафані, з мокрими від води руками й запалими щоками від роботи — я зрозумів, що це не випадковість. Що мене тягло сюди не просто подяка.

Її очі спершу здивувалися, потім потемніли й насторожилися.

Вона сахнулася — не різко, але так, щоб я помітив.

Я чомусь посміхнувся.

Мабуть, виглядав нахабно, бо вона спалахнула й накинулася на мене словами, гострими, як лезо. «Двометровий мужик, який може підім’яти мої п’ятдесят кілограм» – ще довго крутилося у мене в голові. Мені навіть захотілося розсміятися — і, мабуть, я таки посміхнувся. Вона ж почервоніла ще більше, і в той момент я вперше побачив, що ця жінка не лише смілива й різка, а й неймовірно жива.

А потім у дворі пролунав тоненький дитячий голос.

Син.

І щось у грудях стиснулося. Я навіть не знаю, чому — боїшся ти дітей чи ні, але вони завжди вибивають із тебе всю агресію. Згадати тільки бешкетних племінників, яких вже не бачив майже ціле літо, бо відправив їх відпочивати. Та й сестра завжди казала, що я добре справляюсь з малими шибениками.

Я спитав про чоловіка, і вона різко обрубала. Тоді я відчув, що зачепив те, чого чіпати не можна. В її голосі чувся який злам, коли вона мені відповідала.

Хотів ще щось сказати, але вона гримнула хвірткою так, що я ледь не лишився без пальців.

Стояв ще кілька секунд, дивлячись на зачинені двері, й ловив себе на дивній думці: мені страшенно хочеться дізнатися про неї більше.