Розділ 1. Анна.

День був шаленим. Як завжди, власне. Вихідні у нас зазвичай проходили активно, а то у вже зранку я затіяла прибирання, прання і готування страв хоча б на декілька днів одночасно.

Пригода кількаденноі давності вже майже не відгукувалась в моїй свідомості, тому наспівуючи веселу пісеньку під нескінченні теревені малого, я мила ванну, коли почула, як в хвіртку дзвонять.

Наспіх сполоснувши руки від миючого зособу, я вибігла в коридор і не глянувши в домофон поскакала відчиняти непроханому зайді.

Я відчинила хвіртку й наштовхнулася на нього.

-- Це ти? – без передмов промовила. Що й казати, я була здивована появі цого чоловіка. Вже й думати забула про нього. А ще забула, що моя добросердечність часто грає зі мною злий жарт. Від таких, як він однозначно треба триматися подалі. Хто -зна, що в нього на умі.. Може він бандит якийсь..

Сірі очі, уважні й спокійні, ніби він на мене чекав. Вітер грався рудим пасмом його волосся, а на вустах з’явилася легка усмішка.

– Добрий день, – сказав він так, наче ми знайомі вже сто років.

Я поправила легкий сарафан, на якому ще лишилися сліди мила після прибирання. Відверто кажучи, була не в найкращій формі для раптових зустрічей. Та його погляд змусив забути про дрібниці.

– Хотів подякувати вам за допомогу. Я навіть не знаю… – голос його злегка зламався.

– Не варто, – перебила я. – На моєму місці так зробив би будь-хто.

– Ні. Не будь-хто, – відповів він і зробив крок уперед.

Я відчула, як серце закалатало швидше. Схопилася за прочинені двері, відступаючи.

– Ви боїтесь мене? – у його словах прозвучав виклик.

Його сталевий погляд ковзнув по моєму обличчю. І я, хоч і відчувала небезпеку, не відвела очей. Він був хижим. Загрозливим. І від цього ще більш привабливим.

– Ні, – твердо сказала я.

– Ви сахнулися… Нещодавно рятували моє життя, не зважаючи ні на що. А тепер – боїтеся? – глузливо кинув він, піднявши брову.

Я відчула, як усередині спалахує злість. Хотілося з силою повернути ту кляту брову на місце й стерти самовпевнену усмішку з його вродливого обличчя.

– Тоді ти був непритомний і не становив небезпеки. А зараз – цілком живий і здоровий двометровий мужик, якому нічого не варто підім’яти мої п’ятдесят кілограм під себе, – випалила я.

Тільки-но слова злетіли з вуст, я зрозуміла, наскільки двозначно вони прозвучали. Щоки обпекло жаром. Коли я хвилююся, мені краще мовчати. Але тепер було запізно.

-- Як ти мене знайшов? – запитала тримаючи погляд. Не можна було показати, що я дійсно боюсь.

-- О, так це було не важко. – відповів з легким прищуром. Куточок губ зухвало поповз вверх, а в очах застрибали бісики. – мене відпустили майже одразу. Копи перевірили документи. Ти добряче навела шороху – осміхнувся знову. – ескулапи щось вкололи і мені стало легше. То я й запитав у жіночок з магазину, хто мене врятував. А вони й раді були розповісти та ще й так докладно..—кривий усміх знов поповз нахабною мармизою, а я вже почала жалкувати, що виявила доброту до цього чоловіка.

-- Ларисі та Анжелі треба менше пліткувати. – стенала плечима. – а тобі – менше слухати чутки.

-- он як..?

Він хотів ще щось сказати, та рапотм я почула за спиною знайомий тоненьки голосок:

-- Мамо! Там Борщ закипів! Я вимкнув!

-- я йду, сину! – кинула малому напівобкртаючись, але руку на одвірок поставила так, аби зайда не зміг рощдивитись мою дитину. Та не з його зростом..

-- це твій син? А чоловік де? – посипав щапитаннями мій відвідувач.

-- не твоя справа.. – відказала різко. – бувай. Я рада, що з тобою все добре. – відрізала і спробувала закрити хвіртку, та мені цього не дала зробити величезна жилава лапища з порослю світлих завитків, що затримала двері.

-- чекай! Я хоч можу дізнатись твоє імʼя.

-- впевнена, ти його знаєш від продавчинь з магазину. А твоє мені ні до чого. – промовила різкіше, ніж хотілося б. У мене там борщ врешті-решт. І Сашко. А тут цей, гібон..—Бувай здоровий! Бережи себе! – скинула руку нахаби і тільки помітила, що його сірі очі небезпечно зблиснули, не обіцяючи мені нічого доброго. Та я вже лякана. І не таке проходили.

Хвіртка гримнула. Я швидким кроком сунула в хату і відчувала, що рудий все ще стоїть за двором.

Ох, матінко.. чим же мені це обернеться? Чи не розізлила я цього бандюка??