Розділ 22

День починається з того, що світ здається надто тихим.
Спершу здається порожнім, але потім помічаєш: порожнеча — не відсутність життя, а відсутність шуму, який колись заглушав мене.
Я відчуваю це в ногах, у спині, у грудях — у всьому тілі.
Мене більше не тягне тікати.
Я йду містом без мети, але кожен крок наповнений сенсом.
Дивлюся на людей — і вперше не шукаю в їхніх очах затвердження чи оцінки.
Просто бачу.
Хтось сміється, хтось сумує, хтось ледве тримається.
І я розумію: всі ми в своїй боротьбі, і водночас — всі ми тут.
Справжні. Живі.
Ave Maria звучить тихо в голові.
Не музика, не спогад, а внутрішній ритм.
І коли я йду поруч із парком, відчуваю, як сонце лагідно торкається обличчя.
Це маленька перемога — просто бути тут, просто дихати, просто відчувати.
Я сідаю на лавку.
Люди проходять повз.
Деякі дивляться на мене, але тепер я не ховаюся.
Я не шукаю чужої згоди.
Я не тікаю.
Я просто існую.
І це — моє перше справжнє «існувати» після довгих років втечі.
Моя увага ловить маленькі моменти:
дівчинка дає корм голубам і сміється так щиро, що серце мимоволі стискається,
чоловік читає газету і час від часу піднімає очі, щоб подивитися на світ,
хтось сидить на лавці поруч і тихо плаче.
Я не підходжу.
Я просто спостерігаю.
І відчуваю: це нормально — бути частиною світу без того, щоб усім подобатися.
Ave Maria лунає ще глибше.
Не як нагадування про втрати.
А як дозволення бути справжньою.
Дозволення дихати навіть тоді, коли важко.
Дозволення посміхатися без приводу.
Дозволення відчувати без осуду.
Я встаю з лавки і йду далі.
І знаєте що?
Серце більше не стискається від страху.
Воно стискається від життя, яке відчувається не як вантаж, а як щось живе, реальне.
І я йду.
Просто йду.
Без плану.
Без очікувань.
Без потреби доводити щось комусь.
Я повертаюся додому в тиші вечора.
Лампа світить теплим світлом.
Кімната приймає мене без вимог.
Я готую собі чай і сідаю біля вікна.
Дивлюся на нічне місто, на вогні, що миготять, і розумію:
це — мій ритм.
Моя музика.
Моя Ave Maria.
Я дозволяю собі відчувати кожен момент.
І хоча завтра буде новий день, я вже знаю: більше не тікатиму від себе.
Я живу.
Я відчуваю.
І цього достатньо.